П.ТОЛОЧКО

Поважати волю наших пращурів!

Виступ 24 січня 2004 р. на науково-практичній конференції “Україна вчора, сьогодні, завтра”, присвяченій 350-річчю Переяславської Ради

Шановні колеги!

Наша конференція присвячується 350-річчю Переяславської Ради — надзвичайно важливої, доленосної події в житті і України, і Росії, події, що визначила напрям історичного розвитку двох великих східнослов’янських народів більш як на три століття. І мені прикро, що відзначення цих пам’ятних роковин у нинішній Україні проходить так, ніби Переяславської Ради і зовсім не було. Наскільки мені відомо, Президент України з метою широкого відзначення цієї дати заздалегідь своїм указом створив ювілейний оргкомітет на чолі з віце-прем’єром Д.В.Табачником, але потім якась втаємничена “група інтелігенції”, у тому числі й народні депутати, звернулася до глави держави з проханням не проводити жодних заходів, оскільки, на їх думку, Переяславська Рада є нібито чорною сторінкою нашого минулого, згубно позначилася на історичній долі українського народу. Президент і уряд, як то кажуть, злякалися, і, зрештою, ніяких заходів на офіційному рівні таки не проводилося. Один-єдиний приємний факт: у своїх виступах учора на зборах у Палаці “Україна” з нагоди завершення “Року Росії в Україні” президент В.В.Путін і президент Л.Д.Кучма згадали про 350-річчя Переяславської Ради.

З огляду на наявність глибоких розходжень в оцінках Переяславської Ради вітчизняними науковцями і політиками хотів би зробити історичну експозицію, наскільки це дозволяє відведений на виступ час.

Насамперед наголошу ось на чому: перш ніж оцінювати історичне значення Переяславської Ради, треба скласти правильне уявлення про події в Україні принаймні за сторічний період до того.

У 1569 р. в Любліні польський сейм, скликаний королем Сигізмундом ІІ Августом, затвердив так звану Люблінську унію, згідно з якою Польща і Велике князівство Литовське об’єднувалися в одну державу — Річ Посполиту. У результаті частина українських земель — Волинь, Поділля, Київщина, що перебували в складі Великого князівства, увійшла до об’єднаної держави. При укладенні унії Україна як юридична сторона не фігурувала, і цей факт має принципове значення. Лише кілька українських магнатів (Вишневецький та ін.) як члени польського сейму брали участь у прийнятті цього документа.

Через деякий час українські території адміністративно було перепідпорядковано Польщі, а фактично поглинено нею. Незважаючи на офіційне підтвердження певних прав (“вольностей”), що їх українці мали за часів перебування у складі Великого князівства Литовського, насправді почалася широка експансія польської шляхти в Україну, її фольварки досягли меж Путивля і Новгорода-Сіверського. Слідом ішла експансія католицької церкви, на українській землі повсюдно виростали, наче гриби після дощу, костьоли. Утверджувалося панівне, привілейоване становище польської мови, зникали православні церкви, посилювалася експлуатація селян. Не буде перебільшенням сказати, що Україна поступово втрачала свою національну самобутність, інкорпорувалася до складу польсько-католицької цивілізаційної системи.

Юридичним завершенням цього процесу стала Брестська унія. У 1596 р. в Бресті було проголошено “єднання” православної і католицької церков у межах України. Але це формальна сторона справи. Фактично йшлося про поглинення православної церкви католицькою, адже невдовзі було ліквідовано православну митрополію (відродилася через більш як 25 років, та й то під покровительством козаків).

Хотів би привернути вашу увагу до того, що у 1596 р. в Бресті відбувся також і православний собор. І коли в Україні відзначалося 400-річчя Брестської унії, то заради історичної справедливості годилося б відзначити і 400-річчя Брестського православного собору. На жаль, цього не сталося. Вітчизняній православній інтелігенції робить честь, що тоді вона не зверталася до уряду з вимогою заборонити відзначення 400-річчя Брестської унії. А от нині, коли дійшло до відзначення 350-річчя Переяславської Ради, інтелігенти з іншого боку вдалися до таких недостойних кроків. Прикро це констатувати.

Таким чином, якщо ми хочемо об’єктивно оцінити роль і значення Переяславської Ради, то мусимо знати і враховувати, що відбувалося до того. Коли мені кажуть, що в Переяславі Україна зробила не оптимальний вибір, що у неї були альтернативи, я відповідаю: “кращі” альтернативи, які мала Україна, — це польсько-католицька експансія, про яку мова йшла вище. Це — татарсько-турецька експансія: турки і татари щороку нападали на Україну; просуваючись аж до Києва, вони спалювали все на своєму шляху, вивозили наших людей у рабство.

Ще про одну проблему, пов’язану з Переяславською Радою. Чимало написано і сказано про те, нібито саме Росія хотіла цього союзу. Насправді все було навпаки. Упродовж півстоліття Російська держава не приймала Україну до свого складу. Перші гінці від козаків їздили в Москву ще наприкінці ХVІ століття, коли гетьманом реєстрових козаків був Криштоф Косинський. Він тоді підняв повстання проти польської влади і негайно попросив російського самодержця Федора Іоановича прийняти козаків “під високу царську руку”, проте цар не наважився на цей крок.

Війська Речі Посполитої жорстоко придушили повстання К.Косинського, а самого його вбили. Проте одне за одним виникали нові повстання — під проводом Северина Наливайка, Тараса Федоровича, Івана Сулими та інші. Я своїм опонентам кажу: “Якщо українцям так добре жилося у складі Речі Посполитої, то чому ж вони раз у раз піднімали повстання, хоча багато хто з них накладали за це головами?” Російський уряд завжди співчутливо ставився до прохань українських гетьманів про включення України до Росії, але наші сусіди були не настільки сильними, щоб задовольняти ці прохання, адже це означало війну з Польщею.

У 1648 р. почалася Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Це була справді всенародна війна, на відміну від попередніх розрізнених повстань, в яких брали участь козаки і цивільне населення окремих місцевостей. Війна проходила під гаслами визволення від гніту польської шляхти і захисту православ’я. Благословив Б.Хмельницького на цю війну єрусалимський патріарх Паїсій. Він називав гетьмана “князем Русі”, порівнював з біблійним Мойсеєм. Як бачимо, вселенська православна церква освятила намір Богдана Хмельницького скинути з України польсько-шляхетське ярмо.

Блискучі перемоги козаків під Жовтими Водами, Пилявцями та інші змінювалися воєнними невдачами. Хмельницький дедалі виразніше розумів, що власних сил для остаточної перемоги над ворогом замало. Тому з самого початку війни посилав гінців до Москви з проханням прийняти військо запорізьке і малоросійський народ до складу Росії. Добре відомо, наприклад, що у другій половині 1653 р. посольство на чолі з полковниками Мужиловським і Бурляєм відвезло в Москву грамоту Богдана Хмельницького з таким проханням.

Але ще раніше, в 1651 р., Земський собор Росії, реагуючи на настійні прохання Хмельницького прийняти Україну до складу Росії, вирішив звернутися до Речі Посполитої із своєрідною дипломатичною нотою. Зміст її , по пам’яті, такий: якщо Польща і далі утискатиме єдинокровний малоросійський народ і неприхильно ставитиметься до Російської держави, то Росія змушена буде прийняти Малоросію і військо запорізьке до свого складу.

Нарешті, у 1653 р. Земський собор ухвалив рішення про включення України до складу Російської держави. “Забуваючи” про це, сьогодні деякі люди сумнівних моральних якостей акцентують увагу на тому, що, мовляв, у Переяславі не було підписано ніякого документа. Ну, зібралися на площі, погаласували, покричали “Навіки разом!” та й усе... Але ж у Переяславі і не було потреби щось підписувати — всі відповідні документи були підписані раніше. Це грамоти (листи) Богдана Хмельницького до російського царя з проханням прийняти Україну до складу Росії, грамоти київського митрополита такого ж змісту, згадане вище рішення Земського собору і, нарешті, остаточне рішення царя Олексія Михайловича з цього питання.

У чому ж тоді смисл Переяславської Ради? На моє переконання, Переяславська Рада — це своєрідна ратифікація представниками козацтва і всього українського народу укладених раніше актів про включення України до складу Росії. У Переяславі зібралися представники усіх шістнадцяти полків, практично вся козацька старшина, величезна кількість селян і міщан. Вони одностайно схвалили рішення Земського собору і царя Олексія Михайловича. Від радості люди плакали. І відбувалася Рада в присутності повноважного російського посольства на чолі з боярином Василем Бутурліним.

В наступні дні посольство Російської держави розбилося на групи, які об’їхали всі міста України до сотенних включно, приймаючи присягу українського народу на вірність російському царю. Таку легітимність, таке широке схвалення навряд чи мав якийсь інший державно-політичний акт!

У зв’язку з цим дозволю собі деякі порівняння.

Люблінська унія була актом насильницьким і суто формальним, бо фактично ще до її укладення питання було вирішено універсалом польського короля. Та й на сеймі в Любліні були присутні лише кілька українських магнатів, думкою українського народу ніхто там не цікавився.

Брестська унія укладалася під сильним тиском католицької церкви і польського уряду, та й фактично була дезавуайована православним собором у Бресті, але з ним не порахувалися.

А Переяславська Рада виразила волю всього народу і, до того ж, мала воістину демократичне продовження, яке виявилося в тому, що всі українські міста і містечка схвалили її рішення, присягнули на вірність російському царю. Це був справді історичний вибір українського народу.

Мої опоненти кажуть: не все було добре після Переяславської Ради. Тривають суперечки з приводу термінології: “возз’єднання” чи “приєднання”? В часи радянської історіографії ми завжди наголошували на тому, що в 1654 р. відбулося “возз’єднання”. Тим самим створювалась ілюзія, ніби Україна на рівних правах об’єдналася з Росією. Насправді було не так, і сьогодні ми не повинні обманюватися в оцінках. Та й наші пращури про що просили російського царя? Давайте об’єднаємося? Ні, вони просили: візьміть нас під свою високу царську руку. У середньовічні часи це був по суті єдиний спосіб з’єднання держав. До речі, на таких самих правах Велике князівство Литовське увійшло до складу Польщі — главою Речі Посполитої, одноосібним правителем був польський король. На значно гірших умовах українські землі в ХVІ столітті були інкорпоровані до складу Польщі.

Таким чином, немає серйозних підстав для тверджень, що в 1654 р. на державно-політичному рівні відбулося рівноправне об’єднання України і Росії.

Ще один аспект проблеми. У ХVІ — ХVІІ століттях ні в Росії, ні в Малоросії (Україні) не робили великої різниці між нашими народами. Вважалося, що ці народи, які вийшли з лона давньоруської держави — Київської Русі, мали єдине коріння. Звідси і назви — Велика Русь, Мала Русь, Біла Русь. Отже, слово “Русь” засвідчувало родову єдність трьох східнослов’янських народів.

Тому слід, на мою думку, вважати так: у 1654 р. на державно-політичному рівні відбулося входження України до складу Російської держави, а на етнічно-народному — возз’єднання народів. І це буде абсолютно коректно.

Тепер про деякі наслідки Переяславської Ради. Недавно одна з редакцій телебачення запросила мене, професора В.І.Сергійчука з Національного університету імені Тараса Шевченка і кандидата наук В.О.Пироженка з Національного інституту проблем міжнародної безпеки взяти участь у теледискусії про Раду в Переяславі. Сергійчук продемонстрував нам свою книгу “Переяславська Рада — чорна сторінка в історії України” . Там, зокрема, мусується проблема так званих “березневих статей”. У чому суть?

Невідомо, чому Богдан Хмельницький не запропонував тих “статей” Москві ще до того, як відбулися рішення Земського собору і царя Олексія Михайловича стосовно входження України до складу Росії. Але, так чи інакше, в січні 1654 р. документа, про який ідеться, ще не було. Очевидно, козацька верхівка пізніше дійшла висновку, що має місце певна юридична незавершеність акту про входження, і надіслала листа за підписом гетьмана з вимогами до царського уряду. Що то за вимоги?

По-перше, вимагалася згода Росії на право України мати 60-тисячне реєстрове козацьке військо. По-друге, зберегти “вольності” торговельним містам України. По-третє, зберегти дипломатичні відносини України з іншими державами. По-четверте, забезпечити козацьку старшину регулярним “жалуванням” з царської казни. По-п’яте, щоб російські війська боронили територію України, якщо їй загрожує якийсь ворог, і так далі.

Мої опоненти кажуть, нібито “березневі статті” Україні нав’язала Росія. Насправді це документ Богдана Хмельницького, це те, що він надіслав у Москву. Є його універсали, є його листи, де викладаються “березневі статті”. І Росія пішла на задоволення “статей”, проте з деякими застереженнями.

По-перше, Україна не повинна була мати самостійних контактів з Річчю Посполитою, турками і татарами. Застереження цілком обґрунтоване, адже йшлося про ворогів України, яка, власне, й увійшла до складу Росії, з тим щоб убезпечити себе від них. Отже, функції дипломатичних відносин з ними мали перейти до центрального уряду, тобто російського.

По-друге, у царській грамоті-відповіді Хмельницькому зазначалося: якщо з добрими намірами в Україну прибувають посли з будь-якої країни, то нехай гетьманський уряд їх приймає, веде переговори, але потім повною мірою поінформує про це царських урядовців.

Як на мене, нічого принизливого для України в обох застереженнях не було. Дивно, що В. І. Сергійчук та його однодумці ставлять “березневі статті” в вину Росії, розглядають їх як доказ утисків України царським урядом.

Далі проф. Сергійчук твердить: російські царі були настільки підступними, недоброзичливими до України, що взагалі ліквідували гетьманське правління в другій половині ХVІІІ століття. Звичайно, було б краще, якби Україна і далі зберігала свою гетьманську автономію. Але ж українські гетьмани самі винні, що її було скасовано. Я вважаю справді чорною сторінкою нашої історії рішення гетьмана Івана Мазепи перейти на бік шведського короля Карла ХІІ. Опоненти кажуть: Мазепа — не зрадник, а патріот України, бажав їй добра. Можливо, і бажав. Але ж той факт, що він зрадив свого політичного союзника і сюзерена, з яким упродовж двох десятиліть підтримував дружі стосунки, — річ безсумнівна. Не знайшов Мазепа і підтримки у свого народу: за ним пішло десь дві-три тисячі чоловік козацької старшини, а все військо козацьке перейшло на бік Петра І. Як же мусив реагувати царський уряд на цю подію? І, до речі, чому моїх опонентів хвилює те, що російські царі ліквідували гетьманство, а з ним і автономію України, і зовсім не хвилює те, що в складі Речі Посполитої Україна не мала взагалі автономії?

Я не раз говорив і писав, що у нас, українців (на щастя, не в усіх), є родимий комплекс — комплекс невірності. Мені прикро чути, що Богдан Хмельницький, ідучи на переговори з Росією, одночасно “плів павутиння” переговорів з турками, татарами, Річчю Посполитою, Валахією, Семиграддям і т.д., і це підноситься як доброчесність, мудрість гетьмана... По-перше, це не зовсім так, а по-друге, не можна ті переговори ставити йому у вину, бо обстановка навколо України була тоді настільки складною і заплутаною, що доводилося ретельно вивчати її, іти на контакти із сусідніми державами.

Як би там не було, остаточне рішення Хмельницького ґрунтувалося на волі українського народу — возз’єднатися з єдинокровним православним народом у складі Російської держави. Саме це було головним, визначальним у помислах і діях Богдана Хмельницького, а не “хитрування” й “інтриганство”, що їх приписують гетьману деякі науковці. Ми повинні не піддавати сумнівам, не ганьбити, а поважати волю наших пращурів, виявлену одностайно в Переяславі. Якщо ж ми зрікаємося історичного рішення Переяславської Ради, то пориваємо з минулим, втрачаємо власну легітимність, уподібнюємося метеликам, які живуть одним днем.

Існування України, як великої європейської держави, є переконливим підтвердженням того, що Богдан Хмельницький вчинив правильно. Не переконаний, що без Переяславської Ради ми сьогодні мали б таку Україну.