А.ШИШ

Нам треба голосу Тараса!

Полемічні нотатки

І за життя, і після смерті Тараса Шевченка його літературна творчість і революційно-демократична діяльність зазнавали численних нападок та перекручень як з боку прямих ідейних противників, так і з боку фальшивих “шанувальників”. А в “нинішній Соборній Тарас Григорович потрапив у таку щільну атмосферу зненависті, якої він не зазнавав ні за царату, ні за так званого тоталітаризму. Зненависті з боку самозваних, валютних патріотів, яким Шевченко став упоперек їхнього намагання остаточно допродати Україну своїм замежним роботодавцям”(Олійник Б. Шевченко – це сама Україна. Комуніст України, 2001, №2, с.4).

Хто і як фальсифікував у минулому і фальсифікує сьогодні слово і діло Великого Кобзаря – про це йдеться у даній статті.

* * *

Чимало зусиль до того, щоб перекрутити творчу спадщину Шевченка, заперечити наявність у нього революційно-демократичних поглядів, приписати йому релігійно-націоналістичні ідеї, проти яких той усе життя боровся, доклав патріарх українського націоналізму Дмитро Донцов. Принагідно зазначимо, що сам Донцов у статті “Чи ми фашисти?” стверджував: “Політичний і морально-психологічний дух, яким дихають українські націоналісти, безперечно є фашизмом” (Вісник, 1935, кн. 4, с.915).

Наочним прикладом необ’єктивності, тенденційності в оцінці суспільно-політичної діяльності Т.Г.Шевченка, як і першого українського соціаліста Михайла Петровича Драгоманова, є стаття Д.Донцова “Шевченко і Драгоманов”, опублікована в 1938 році у “Віснику”, кн. 9, і передрукована в газеті “Нескорена Нація” у 1998 році. Донцов зараховує Драгоманова до “касти духовних плебеїв”, бо він сповідує ідеї “матеріалістичної філософії і соціалізму”, а Шевченка – до касти панів, бо він, нібито, возвеличує, обожнює “відважний чин” – “панської, героїчної володарської” (Нескорена Нація, число 13-14, квітень, 1998). Іншими словами, Донцов проголосив Т.Г.Шевченка глашатаєм ідей касти українського панства, а отже, дав привід називати Великого Кобзаря паном.

Сучасні зарубіжні дослідники літературної спадщини Т.Г.Шевченка підхопили цю антинаукову настанову Д.Донцова. Характерний приклад – опублікована у 2001 році так звана “Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка” в чотирьох томах. Її упорядники – О.Ільницький та Ю.Гавриш, а видавці – Наукове товариство імені Тараса Шевченка в Америці та Канадський інститут українських студій (конкорданція (лат.) означає реєстр слів до тексту із зазначенням місця кожного з них у цьому тексті).

До речі, шевченкознавці з діаспори грішать перед істиною, заявляючи, нібито “на сьогодні це перше і єдине видання такого типу в усій сфері українознавства, неоціненний посібник для всіх, хто досліджує поетичну спадщину Кобзаря” (Літературна Україна, 21 листопада 2002 р.). Подібного типу дослідження були здійснені ще в роки Радянської влади. Так, двотомний “Словник мови Шевченка” (1964) та двотомний “Словарь языка русских произведений Шевченко” (1985 – 1986) присвячені лексикографічному вивченню багатожанрової творчості великого поета і прозаїка. “Словник” містить 10116 лексичних одиниць, “Словарь” – 20548. А першим словником мови окремого автора вважається “Словник мови Шевченка” Нестора Літописця, виданий у 1916 році в Миколаєві. Він вмістив понад 7000 слів, а саме всю лексику шевченкової книги “Поезії”, виданої у 1907 році в Петербурзі. Уклав словник викладач учительського інституту Нестор Миколайович Малеча, який обрав псевдонім Нестор Літописець.

Продовжимо, однак, мову про “Конкорданцію...”

Які ж висновки роблять зарубіжні літературознавці з аналізу лексики шевченкової поезії? За твердженням д-ра Марка Р.Стеха, статистика вживаних поетом слів нібито спростовує “радянсько-марксистське зображення його як поета-демократа, що оспівував класову боротьбу селянства проти утиску панів-капіталістів”. Насправді, твердить п.Стех, таких улюблених термінів радянських інтерпретаторів, як “демократія”, “клас” чи “пролетар”, для Шевченка взагалі не існувало. Більше того, матеріал “Конкорданції...” свідчить, що навіть слова із загальновживаної лексики “соціальної діялектики” з’являються не надто часто,приміром “боротьба” (не з’являється взагалі), “багатий” (58 появ), “бідний” (13 появ), “пан” (103 появи), “мужик” (12 появ) тощо. Набагато частіше з’являється основний “національний мотив” Шевченка – слово “Україна” (200 появ).

За логікою авторів “Конкорданції...” виходить: оскільки Шевченко 200 разів вжив слово “Україна”, значить він переймався в основному “національними мотивами”, а відсутність таких слів, як “демократія”, “боротьба”, “клас”, “пролетаріат”, нібито свідчить, що проблеми “соціальної діялектики” його не цікавили.

Таку ж думку нав’язують суспільству і вітчизняні антикомуністи й антирадянці. Так, академік М.Жулинський у статті “Тарас Шевченко: повернення в “нашу Україну” писав, нібито шевченкове “слово повернулося в Україну для того, щоб розбудити приспаний невільництвом національний дух, вселити в свідомість свого народу віру в кращий день, надію на національне самоздійснення”... (Урядовий кур’єр, 1999,10 березня). Ще категоричніше висловлюються необандерівці: “Заповіти великих ідеологів націоналізму – від Шевченка до Донцова – знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч борців за волю” (Боган О. Націоналізм і націоналістичний дух. Дрогобич, 1994, с. 143–144).

“Вчитися націоналізму” – такою була тема конференції, яку зініціював провід івано-франківської міської організації Конгресу українських націоналістів. Всі промовці стверджували, що ідея націоналізму визріла “із творчості Тараса Шевченка, Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, із революційних дій Євгена Коновальця, Степана Бандери” (Галичина, 15 липня 2003 року).

Насправді всі перелічені діячі були антиподами Кобзаря, не поділяли його революційно-демократичних поглядів.

“Шанувальники Великого Кобзаря”, вітчизняні та з діаспори, як і Донцов, просто замовчують винятково вороже ставлення Т.Г.Шевченка до українського панства – жорстокого, чванливого, лакействуючого перед можновладцями-чужинцями:

Поет викривав фарисейство українських панів, які зображали себе уболівальниками за долю співвітчизників, за їх добробут:

Проти лицемірства і фальші панів, які видавали із себе патріотів, а тим часом, грабуючи народ, набивали мішки валютою, спрямовані і такі слова Кобзаря:

Тож питається: чи в захопленні сучасні капіталізатори від такої поезії? І не дивно, що вони роблять усе можливе, щоб не допустити такі вірші до масового читача.

Тарас Шевченко з великою мистецькою силою змалював морально-психологічний портрет українських панів, які “людей запрягають в тяжкі ярма”, не хочуть “за правду пресвятую стать і за свободу”, бо вчились “брата розпинать, а не любить”. “Лукаві препогані пани” уміють тільки “храми, палати мурувати” і т.д. Шевченко неначе вивернув огидне панське нутро, показав його “спереду і ззаду”. Таким був, наприклад, Петро Скоропадський – чернігівський поміщик-самодур, нащадок гетьмана Івана Скоропадського (“потомок гетьмана дурного”). Поет дивується, чому народ не називає його “паскудою”, “чому на нього не плюють”, “чому його не топчуть”, адже він – “годований кабан”, “ледащо”. Аморальність панувала у побуті панів. У поемах “Княжна” та “Відьма”, наприклад, пан ґвалтує власну доньку. Буденними були в Україні випадки, коли пан “дочку, теличку однімає у мужика”.

Ось таке воно, колишнє українське панство! Та й не тільки колишнє. Хіба сучасних хапуг-олігархів, “прихватизаторів” народного добра, скороспечених мільйонерів і мільярдерів, які гнуть спину перед “цивілізованим” Заходом, готові стати і стають “вашингтонським сміттям”, не стосується слова Кобзаря:

Недарма бідкається поет Дмитро Павличко, що народ не сприймає слово “пан”, адже воно – уособлення зла і несправедливості.

“Людина народжується вільною, але вона скрізь носить на собі кайдани”, – писав Жан-Жак Руссо. За словами філософа, упродовж історії мільйони людей ніколи не відчували на собі свободи, жили в “кайданах”, ув’язнені системою, яка позбавляла їх щастя. Бунтарська поезія Шевченка якраз і закликала народ розірвати кайдани, які на нього одягли “царі-псарі” російські, цісарі австро-угорські, королі польські:

А в “Заповіті” Тарас Шевченко закликав:

Поет усвідомлював: знищити кайдани, здобути волю, покарати феодалів-кріпосників можна лише об’єднавшись, гуртом, тому треба “громадою обух сталить та добре вигострить сокиру!”.

Актуально луна грізне і мудре застереження Шевченка “правнукам поганим” – не торгувати землею і людьми:

“Для Шевченка, – справедливо зазначав Михайло Грушевський у праці “На порозі нової України. Гадки і мрії” (1918), – торгування землею, “всім даною”, значить, що право власності на неї було таким же беззаконним ділом, як і торгування людьми”. Проте в сучасній, незалежній Україні торгують і землею, і людьми...

* * *

Тарас Шевченко, як відомо, гнівно картав завойовників чужого добра, чужої землі. Але “правнуки погані” думають зовсім по-іншому. Донцовська ідея про “панську, героїчну володарську” трансформувалась у божевільну ідею вітчизняних радикальних націоналістів свого (навіть важко повірити!) “світового панування”, створення “української імперії”. С.Бандера, який не бачив ніякої, крім назви, різниці між українським націоналізмом і фашизмом, у 1940 році писав: “Український націоналізм кличе... Україно, борись і перемагай, Україно, володій світом та твори нове історичне життя” (Ідея і чин. Вишкіл українського націоналіста, 1940).

Творити “нове історичне життя”, за словами газети “Голос нації”, означає “завоювання світу і встановлення нового порядку” (Голос нації, 1992, № 13-14). А для цього “українська нація, – уточнює “Напрям”, – вимагає держави, яка б впливала на політику усього світу, яка б не пристосовувалася до умов інших, а сама диктувала умови світу, керувала б ним, направляла в русло своїх інтересів, панувала й наказувала, держава, яка б змогла забезпечити для розвитку нації достатній життєвий простір” (Напрям, 1991, №7).

Тарас Шевченко послідовно обстоював ідею братерства слов’янських народів, палко бажав:

Попри волю Великого Кобзаря, українські націонал-радикали розуміють “братерство” народів не інакше, як у складі “української імперії”. “Після поразки Росії необхідно повернутися до старої ідеї ОУН: зробити Україну фундаментом імперії нового типу, в основі якої буде українське етнографічне ядро імперії, у якій нарешті реалізується головне гасло українських націоналістів – Соборність, як центра усього слов’янства, як глашатая панславізму” (Голос нації, 1993, №7).

Втім, львівські самостійники готові поборотися і за “незалежну Галицьку державу”, в разі якщо Україна приєднається до союзу Росії та Білорусії (Галичина, 2003, 11 січня). І це просторікують ті, хто свій “патріотизм” освячує ім’ям Тараса Шевченка! Вони “забувають”, що Шевченко завжди виступав за нерозривність зв’язків українського і російського народів: “... Нужно стремиться не отделять, а объединять русский и украинский народы и литературы. Как много дал всем нам великий Пушкин! А Гоголь, в творениях которого оживает и наша дивная Родина, и вся огромная Россия!” Тому-то Дмитро Павличко у статті “Наша дума, наша песня не умрет, не сгинет...”, написаній з нагоди 175-річчя з дня народження Кобзаря, зазначив: “В отношениях украинского и русского народов нет ничего более трогательного и прекрасного, чем судьба Тараса Шевченко, она объединяет нас гуманностью и правдолюбием, показывает, что истинное братство наций не только возможно, а является необходимым условием духовного развития и постижения самобытности каждой из них” (Известия, 1989, 10 марта).

Політичні і філософські погляди Шевченка формувалися в Петербурзі у вирі вільнодумства. Пізнаючи світ, він не міг пройти мимо бунтарських ідей декабристів, петрашевців, Пушкіна, Лермонтова, Герцена, Чернишевського, Добролюбова, мимо революційно-демократичної боротьби прогресивної інтелігенції проти самодержавства і кріпосництва. Йому відомі були і європейські соціалістичні теорії. Тож закономірно, що політичне кредо Шевченка дістало вияв у сміливому заклику до пригноблених народів імперії: “Борітеся – поборете!”.

Невже нинішнім недругам Кобзаря не відомо, що він, український кріпак, закінчив за моральною і матеріальною допомогою російських друзів – К.Брюллова, В.Жуковського, В.Григоровича, А.Венеціанова та інших найпрестижнішу в світі Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі? Що Шевченко одержав звання “призначеного” в академіки, а згодом був обраний академіком гравюри – першим на всю імперію?

Відомо, що для можновладців Америки Росія – більмо на оці. Свій вклад у пропаганду ненависті до Росії вніс і адвокат у Верховному суді США Рей (Роман) Лапік – драматург українського походження. Зовсім ігноруючи той факт, що Кобзар розрізняв дві Росії – Росію панів-кріпосників і Росію знедоленого народу, львівська газета “Галичина” у номері за 19 липня 2003 року розписала “достоїнства” вистави “Державна зрада” за п’єсою Рея (Романа) Лапіка у виконанні заньківчан. На основі “нового прочитання” біографії і творчості Т.Шевченка, – пише газета, – драматург вибрав сюжет п’єси, пов’язаний із судовим процесом над членами Кирило-Мефодіївського братства. Автор п’єси, “подивившись на наші національні проблеми... збоку”, виніс “судовий “вирок”: “Всі наші біди від Росії”. Ось такі суб’єктивні антинаукові висновки роблять ті, хто на історію України дивиться “збоку” та ще й із-за океану!

Тарас Шевченко написав досконалою російською мовою дві поеми, дев’ять повістей, “Дневник”, листи. Поет захоплювався творами Пушкіна, Лермонтова і завжди возив їх з собою. Український Кобзар проявляв велику увагу і до інших російських письменників. А ті, в свою чергу, любили і поважали Кобзаря. І.С.Аксаков говорив, що цінить Тараса Шевченка не тільки як брата по перу, а й як літературного діяча, який російською мовою “восхищался, как все мы”. М.П.Огарьов стверджував, що “Шевченко в російській літературі став для нас рідним”.

У світлі цих та інших фактів є цілком очевидною неспроможнсть націоналістичних інсинуацій про нібито недружнє ставлення Шевченка до російської, “кацапської”, мови. Академік М.Жулинський, однак, схильний вважати: хоч поет і писав російською мовою, то лише для того, щоб “москалі” знали, що він володіє їхнім “языком” (Урядовий кур’єр, 1999, 10 березня).

* * *

Тарас Шевченко був палким поборником дружби і братерства українського народу також з іншими слов’янськими народами, і зокрема з польським. Він гнівно таврував Брестську церковну унію (1596), вважаючи, що укладення її спричинило національну ворожнечу між українцями і поляками, розбрат між православними і католиками, “широке море сльоз і крові” на землі України:

Реакція на такі твори Великого Кобзаря з боку уніатських церковнослужителів, австрійського та польського окупаційних режимів була адекватною. Відомо, що ієрархи греко-католицької церкви у 1891 р. розглядали питання про заборону священикам брати участь в урочистостях, присвячених шевченковим роковинам, а пізніше домоглися спалення в Римі “Кобзаря”. В Австро-Угорській імперії було заборонено торжества з нагоди 100-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка.

У 1935 р. уніатська церква почала публікувати “Індекс заборонених книг” – список книг, читання яких заборонялося віруючим. Тим самим “Генеральний інститут Католицької акції” виконував “шосту церковну заповідь”, встановлену митрополитом А.Шептицьким: “злих книжок не читать”. До цього “чорного списку” потрапив і Тарас Шевченко, поряд з такими широко відомими письменниками, як Бальзак, Барбюс, Бокаччіо, Остап Вишня, Войнич, Гашек, Гюго, Гоголь, Горький, Драйзер, Коцюбинський, Панас Мирний, Тургенєв, Леся Українка, Франко, Чехов та ін.

У період між першою і другою світовими війнами, коли на західноукраїнських землях встановився польський окупаційний режим, який здійснював політику асиміляції українців, галицька клерикально-націоналістична еліта не тільки не протестувала проти денаціоналізації українського народу, а й сприяла цій ганебній акції. Тогочасний міністр освіти Польщі С.Грабський суть “національної програми” польської буржуазії висловив так: “Нема жодного народу українського... із найрізноманітніших причин не здолають русини витворити з себе народ” (Наша правда, грудень 1932, с. 77). З Грабським був згоден голова партії митрополита А.Шептицького “Католицький союз” Децикевич. Він закликав трудящих до ще тіснішого союзу з польською державою, радив їм вважати польську державу своєю державою, а польських поміщиків на українській землі – “співгромадянами цієї країни”. Абсолютне право буржуазної Польщі на територію Західної України, за словами Децикевича, зумовлюється тісними економічними відносинами двох сторін, нерозривністю їх спільних інтересів. “Дальшим проявом спільності, – твердив голова “Католицького союзу”, – що виявляється в усіх верствах суспільства, є тісні зв’язки крові, що нас об’єднують через змішані подружжя” (Сила, 1931, 12 травня). На думку газети “Сила”, керівник “Католицького союзу” не бачить ніякої різниці між поляками і українцями, вважаючи українців поляками. Як тут не згадати безжальні слова Шевченка про таких христопродавців: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”!

Окупанти прагнули витруїти із свідомості нашого народу навіть слова “Україна”, “українці”. Західні землі України дістали назву “Малопольща”, а українці зобов’язані були називати себе русинами. Йшлося про знищення української мови. Грабський із задоволенням заявляв, що “на території Волині немає жодної чисто української школи, тільки двомовні або польські” (Наша правда, 1926, ч.5, с. 50).

А сьогодні? Відомий письменник професор Степан Пушик з тривогою запитує: “Невже ми стали байдужі до Тараса, до книжки?”. І далі: “Якщо оглянутися й згадати, з якою ненавистю черниці виганяли з монастиря бібліотеку, як тут розікрали фоліанти з бібліотеки А.Шептицького, як нині вже не католики, а свої, київського патріархату, вчинили з архівом, то робиться сумно, бо той архів, наша історія, – загине, і це більшою втратою буде, ніж під дірявим дахом кадило” (Рідна земля, 1999, 19 березня).

* * *

Проявом поваги до видатних діячів культури і науки є, як відомо, спорудження їм пам’ятників. Багато пам’ятників Кобзареві у роки Радянської влади споруджено в Україні та в інших республіках СРСР. До них завжди покладалися живі квіти. Проте націоналістично заангажований М.Запухляк у листі до редакції газети твердив, нібито владою заборонялося покладати квіти до підніжжя пам’ятника Шевченку в Києві у дні, офіційно не визначені (Объективная газета, 24.04.1994). Таких абсурдних вигадок в арсеналі націоналістичної пропаганди багато. Газета “Голос України”, наприклад, опублікувала лист ветеранів війни, в якому вони висловили обурення з приводу провокаційної заяви націоналістів, нібито під час визволення Києва від німецько-фашистських загарбників планувалося підірвати пам’ятник Т.Г.Шевченку.

В Радянському Союзі, і насамперед в УРСР, вшанування пам’яті Кобзаря набуло всенародного характеру, шевченкознавство стало провідною галуззю літературознавства. Так, у 1926 році було створено Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка в Харкові з філіалом у Києві, у 1936 році в складі АН УРСР – Інститут літератури ім.Т.Шевченка. У всіх загальноосвітніх навчальних закладах багатонаціонального Радянського Союзу в обов’язковому порядку вивчалися твори Т.Шевченка, видавані, до речі, масовими тиражами.

Народ поважає і любить поета за те, що його твори пройняті болем і гнівом за бідний і поневолений люд, який страждав від свавілля жорстоких панів. Тож зрозуміло, що убивчі вогневі слова поета про українське панство не подобаються нинішнім панам і підпанкам та різним інтелектуальним блазням, які шалено оббріхують, говорячи словами Шевченка, “нову цивілізацію”, якою стала радянська цивілізація, створена ленінською партією.

Уже згадуваний М.Запухляк з Івано-Франківської області в листі до “Объективной газеты” (м.Чернівці) висловив незадоволення тим, що газета процитувала вислів Т.Г.Шевченка “ А скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві”. Автор твердив: “Це ви, а не хтось інший, довели народи не лише України, а й 1/6 земної кулі і “братніх” країн соціалістичного табору до розрухівської дійсності”.

Проте саме сьогодні, в капіталістичній Україні, працедавці створюють найманим робітникам нестерпні умови для життя, навіть за виконану роботу місяцями не видають заробітну платню. Тарас Шевченко попереджав:

Тарас Шевченко, грізний обвинувач соціального і національного гноблення, глашатай правди і свободи, прагнув “людям серце розтопити”, надихнути народ на боротьбу з панами:

Т.Г.Шевченко засвоїв широкий спектр філософських, історичних, літературних, мистецьких, у тому числі і біблійних, знань, був одним із найосвіченіших людей свого часу. Йому належать пророчі, знакові слова: “Выходит, что идея о коммунизме не только одна пустая затея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей, прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации”.

Вельми характерно, що якийсь Джон Метьюз на сторінках газети “Вашингтон пост” за 12 листопада 2000 року вимагав демонтувати пам’ятник Шевченку у столиці США на тій підставі, що той був “виразником ідей комунізму”. Чи не тому “шевченкознавці” з української діаспори своєю чотиритомною “Конкорданцією...” поспішили заспокоїти американців, що Тарас Шевченко ніколи не закликав до класової боротьби, до знищення приватної власності й експлуатації людини людиною, бо в його лексиконі, мовляв, і слів таких нема?

Американець українського походження Фома Мусієнко, навпаки, у статті “Наступ на Т.Шевченка йде на всіх фронтах” категорично стверджує, нібито Шевченко не був і не міг бути “виразником ідей комунізму” (Прикарпатська правда, 2001, 10 березня).

Високу оцінку Тарасу Шевченку як мислителю, революційному демократу дали комуністи. Карл Маркс писав: “Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета”. Володимир Ілліч Ленін, який під впливом свого батька, що подбав про те, щоб твори Тараса Шевченка були в усіх підзвітних йому навчальних закладах Симбірської губернії, добре знав і поважав Кобзаря ще з дитинства як революційного демократа, інтернаціоналіста, у 1918 році підписав декрет про спорудження пам’ятників видатним революційним демократам, і серед них – Тарасу Шевченку. У тезах ЦК Компартії України до 300-річчя возз’єднання України з Росією відмічалось: “У тісному єднанні з російським народом, революційними демократами вів боротьбу проти царизму і кріпосництва великий син українського народу поет і революційний демократ Т.Г.Шевченко. Своїми творами, пройнятими глибокою ненавистю до гнобителів, він відіграв величезну роль у розвитку національної і соціальної свідомості українського народу. Шлях до визволення українського народу він бачив насамперед у революційному єднанні всіх слов’янських народів з російським народом. Шевченко був непримиренним борцем проти українського буржуазного націоналізму і лібералізму”.

Планетарна слава й ідейний вплив Тараса Григоровича Шевченка – факт очевидний і незаперечний. Наприклад, “Заповіт” перекладено на 147 мов світу. З цього шедевру поетичної лірики найчастіше починається знайомство народів різних країн з творчістю співця України. Найвидатніші майстри слова трансформують його засобами рідної мови. Завдяки їхній праці здійснено 300 перекладів “Заповіту”, тільки російською мовою налічується 35 інтерпретацій цього твору. Навіть у царській Росії, завдяки сприянню прогресивної інтелігенції, за життя Шевченка тричі видавався “Кобзар”.

Великий Кобзар поклявся захищати свій народ:

Тож нехай “його слова ідуть межи люди”! Слідом за Павлом Тичиною ми говоримо: “Нам треба голосу Тараса!”