В.ХАРЧЕНКО

“...Вирiшувати питання полiтичного характеру, замiнюючи в деяких випадках Пленум ЦК”

До 85-річчя утворення Політбюро ЦК Компартії України

Ранковим засіданням 6 березня 1919 року завершив свою роботу ІІІ з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Після закриття з’їзду під головуванням Х. Г. Раковського відбувся Пленум новообраного Центрального Комітету, в якому взяли участь 14 із 15 членів ЦК: А.С.Бубнов, К.Є.Ворошилов, Я.Б.Гамарник, Я.Н.Дробніс, В.П.Затонський, О.М.Іванов, Е.Й.Квірінг, В.М.Мещеряков, Г. Л. Пятаков, Х.Г.Раковський, П.Л.Ровнер, Р.Б.Фарбман, Т.І.Харечко, О.І.Хмельницький. Не було тільки С.В.Косіора (очевидно, через зайнятість, як секретаря Президії ВУЦВК, підготовкою ІІІ з’їзду Рад України, відкриття якого відбулося в другій половині того ж таки 6 березня).

Першим Пленум розглянув організаційне питання. Ось що зафіксовано в протоколі засідання Центрального Комітету:

“С Л У Х А Л И :

1) КОНСТРУЮВАННЯ ЦК

Тов. Затонський пропонує організувати Організаційне і Політичне бюро. Перше має займатися поточною роботою, друге вирішувати питання політичного характеру, замінюючи в деяких випадках Пленум ЦК.

Тов. Затонський пропонує в Організаційну комісію тт. Пятакова, Акима (партійний псевдонім П.Л.Ровнера. – В. Х.) і Тараса (партійний псевдонім Т. І. Харечка. – В. Х.)

У Політичне бюро: Раковського, Пятакова, Квірінга, Затонського і Бубнова.

Тов. Квірінг пропонує в Організаційне бюро замінити Акима тов. Івановим.

Тов. Ворошилов, підтримуючи пропозицію тов. Квірінга, пропонує також у Політичне бюро тов. Мещерякова замість кого-небудь з кандидатів більшості.

П О С Т А Н О В И Л И :

1) Затвердити Політичне бюро у складі: тт. Раковського, Пятакова, Мещерякова, Бубнова і Квірінга.

2) Затвердити Організаційне бюро у складі: тт. Пятакова, Акима і Тараса”. (див прим.1)

Слід наголосити, що до того ні в КП(б)У, ні в усій РКП(б) Політичного бюро як керівного постійно діючого органу ніколи не існувало. Правда, назва ця не була новою. Ще 10 (23) жовтня 1917 р. на засіданні ЦК РСДРП(б) було утворено Політичне бюро ЦК із семи осіб (В.І.Ленін, Г.Є.Зінов’єв, Л.Б.Каменєв, Л.Д.Троцький, Й.В.Сталін, Г.Я.Сокольников, А.С.Бубнов), але як орган тимчасовий – “для політичного керівництва на найближчий час”, тобто на період безпосередньої підготовки і здійснення збройного повстання. З перемогою Жовтневої революції завдання, поставлене перед Політбюро, було виконано.

Як постійно діючий орган Політбюро ЦК РКП(б) почало функціонувати після VІІІ з’їзду партії (18 –23 березня 1919 р.) відповідно до його резолюції “З організаційного питання”. У резолюції зазначалося:

“Центральний Комітет організує, по-перше, Політичне бюро, по-друге, Організаційне бюро, по-третє, Секретаріат.

Політичне бюро складається з 5 членів Центрального Комітету. Усі інші члени ЦК, які мають можливість брати участь у тому чи іншому засіданні Політичного бюро, користуються в засіданні Політичного бюро дорадчим голосом. Політичне бюро приймає рішення з питань, що не терплять зволікання, і про всю свою роботу за два тижні звітує черговому пленарному зібранню Центрального Комітету”. (див прим.2)

Членами Політбюро на Пленумі ЦК РКП(б) 25 березня 1919 р. були обрані В. І. Ленін, Л.Б.Каменєв, М.М.Крестинський, Й.В.Сталін, Л.Д.Троцький, кандидатами у члени – М.І.Бухарін, Г.Є.Зінов’єв, М.І.Калінін. Уже самий перелік цих імен красномовно свідчить, що ЦК партії відводив Політичному бюро провідну роль в усій своїй діяльності.

Чи випадковим є той факт, що Політбюро ЦК КП(б)У з’явилося на світ раніше, ніж Політбюро ЦК РКП(б)? На нашу думку, дати правильну відповідь на це запитання не можна, не враховуючи присутності на ІІІ з’їзді КП(б)У представника ЦК РКП(б) – одного з найближчих соратників Леніна, керівника Секретаріату ЦК і Голови ВЦВК Я.М. Свердлова. Від нього, скоріше за все, керівні діячі КП(б)У дістали докладну інформацію про передбачуване утворення Політбюро, Оргбюро і Секретаріату ЦК РКП(б). Можливо, Яків Михайлович навіть порадив їм поміркувати, а чи не варто утворити такі самі органи і в Компартії України, і Пленум ЦК КП(б)У дійшов висновку про доцільність мати замість одного органу – Президії ЦК, що функціонувала з січня 1919 р., два – Політбюро і Оргбюро. ( Пізніше, в листопаді 1920 р., рішенням V конференції КП(б)У було утворено також Секретаріат ЦК). Навряд чи без погодження з Я.М. Свердловим на Пленум ЦК КП(б)У винесли б це питання... Висунута версія не підтверджується документами, проте для якоїсь іншої просто немає підстав.

Відтоді протягом семи десятиліть в одній із складових частин РКП(б) – ВКП(б) – КПРС функціонувало Політбюро ЦК, тоді як у решті компартій союзних республік – просто бюро. Чим це пояснити? Можливо, певну роль відіграло те, що КПУ була найчисленнішою серед компартій радянських республік, з найбільшою кількістю обласних, міських, районних партійних комітетів, а отже, тут Центральному Комітетові доводилося приймати рішення з більшої, ніж в інших республіканських організаціях КПРС, кількості питань, чим і зумовлювалося функціонування не одного бюро, а двох – політичного та організаційного.

У вересні 1952 р. Пленум ЦК КП(б)У Політбюро перейменував на Бюро, а Оргбюро ліквідував, передавши його функції Секретаріату, у жовтні 1953 р. – перейменував Бюро на Президію. Та ця назва, як то кажуть, не прижилася, і в 1966 р., коли ХХІІІ з’їзд КПРС утворив Політбюро замість Президії ЦК партії, до старої, звичної назви повернулися і в Компартії України.

Усього за час існування Радянської України до Політбюро (Бюро, Президії) ЦК обиралися 153 чоловіка: з них 114 – членами і 39 – кандидатами у члени. Серед них – широко відомі в республіці та за її межами партійні, державні, військові діячі: А.С.Бубнов, М.О.Бурмистенко, К.Є.Ворошилов, І.О.Герасимов, А.А.Гречко, Б.В.Громов, С.І.Гуренко, В.П.Затонський, В.А.Івашко, Л.М.Каганович, Е.Й.Квірінг, О.І.Кириченко, І.С.Конєв, Л.Р.Корнієць, Д.С.Коротченко, С.В.Косіор, П.П.Любченко, О.П.Ляшко, Д.З.Мануїльський, В.М.Молотов, Г. І. Петровський, М. В. Підгорний, П.П.Постишев, Г.Л.Пятаков, Х.Г.Раковський, М.О.Скрипник, С.К.Тимошенко, М.В.Фрунзе, М.С.Хрущов, В.Я.Чубар, В. І. Чуйков, П.Ю.Шелест, В.В.Щербицький, Й.Е.Якір, І.Г.Якубовський та інші.

Наша розповідь – про діяльність Політбюро ЦК Компартії України першого скликання.

П’ятеро перших: хто є хто

Старійшиною серед членів Політбюро, обраного 6 березня 1919 р., був 45-річний Християн Георгійович Раковський, Голова Ради Народних Комісарів УСРР. Вирізнявся він і освітнім рівнем – закінчив Монпелійський університет (Франція), тоді як Бубнову, Мещерякову, Пятакову здобути вищу освіту не судилося (їх виключили з петербурзьких інститутів за революційну діяльність), а Квірінг, а також Ворошилов і Косіор (обох було обрано до Політбюро трохи пізніше) мали тільки початкову освіту. Слабка сторона Раковського полягала в недостатньому знанні України. Це знання обмежувалося боротьбою проти контрреволюції на півдні республіки в січні – березні 1918 р., переговорами на чолі делегації РСФРР з делегацією Української Держави гетьмана П. Скоропадського у травні – вересні в Києві та участю в роботі ІІ з’їзду КП(б)У у жовтні 1918 р. в Москві. А до Жовтневої революції болгарин Раковський (Кристю Георгієв Станчев), діяч болгарського, румунського та міжнародного соціал-демократичного руху, лише зрідка відвідував Росію. З власної волі наприкінці грудня 1917 р. він прибув до Петрограда, щоб включитися в боротьбу більшовицької партії за зміцнення Радянської влади, і незабаром був направлений для революційної роботи в Одесу, а після повернення працював у Москві.

А.С.Бубнов	Е.Й.Квірінг
В.М.Мещеряков	Г.Л.Пятаков
Х.Г.Раковський

Чому ж, у такому разі, Раковському одразу довірили високий пост глави уряду Радянської України? Річ у тому, що на початку 1919 р. за цей пост точилася гостра боротьба між прихильниками тодішнього Голови Тимчасового робітничо-селянського уряду України Г.Л.Пятакова (“ліві”, “кияни”, “правобережці”) і прихильниками претендента на цю посаду Артема (Ф.А.Сергєєва) та секретаря ЦК Е.Й.Квірінга (“праві”, “харківці”, “катеринославці”, “лівобережці”). Оскільки ні та, ні та сторона не мали явної переваги, члени Президії ЦК КП(б)У направили 10 січня на адресу “Кремль, Леніну” телеграму: “ЦК КП(б)У вирішив, не висуваючи кандидатури з наявного складу уряду і ЦК, запропонувати Вам негайно прислати Християна Георгійовича. Тільки в цьому разі криза голови уряду не стане урядовою...” (див прим.3)

16 січня ЦК РКП(б) задовольнив “прохання українських товаришів” (див прим.4). 24 січня Раковський був обраний головою уряду УСРР. Відтоді він брав активну участь і в роботі ЦК та Президії ЦК КП(б)У, не примикаючи ні до “правих”, ні до “лівих”.

Наймолодшим у Політбюро виявився 28-річний Георгій Леонідович Пятаков, єдиний, кого одночасно обрали і членом Оргбюро ЦК (це мало забезпечити узгодженість діяльності обох бюро). Крім того, він був затверджений секретарем ЦК. Таким чином, для Пятакова основною роботою стала робота партійна, хоч через нестачу кадрів він займав також посади наркома радянської пропаганди УСРР та завідуючого відділом ВУЦВК. Решта членів Політбюро постійно працювали в органах державної влади.

Незважаючи на молодість, Пятаков мав чи не найбільший серед колег досвід керівної партійної роботи. Голова Київського комітету РСДРП(б) у 1917 р., член Оргбюро по скликанню І з’їзду КП(б)У, після з’їзду секретар ЦК і голова Закордонного бюро ЦК – перелік цих посад промовляє сам за себе. Правда, і в практичній, і в теоретичній діяльності, якою Пятаков займався ще з дореволюційних часів, він не раз припускався серйозних помилок, за що зазнавав критики з боку В. І. Леніна. Проте Ленін бачив не лише слабкі, а й сильні сторони Пятакова. У політичному заповіті – “Листі до з’їзду” вождь більшовиків охарактеризував Г. Л. Пятакова як людину “безсумнівно видатної волі і видатних здібностей” і водночас попередив партію, що “він надто захоплюється адміністраторством і адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластись у серйозному політичному питанні”. (див прим.5)

Однодумцем Пятакова в Політбюро був Андрій Сергійович Бубнов, голова Київської Ради і губвиконкому, член Реввійськради України. Бубнов міг по праву пишатися тим, що у дні Жовтня 1917 р. перебував у самому вирі революційних подій як один із семи членів очолюваного В. І. Леніним Політбюро ЦК і один із п’яти членів (разом з Ф.Е.Дзержинським, Я. М. Свердловим, Й. В. Сталіним, М. С. Урицьким) партійного Військово-революційного центру по керівництву збройним повстанням у Петрограді.

А. С. Бубнову були притаманні революційне нетерпіння, переоцінка можливостей тільки-но народженої і відтак ще не досить сильної Радянської держави. З цієї причини він разом з Г.Л. Пятаковим та С.В. Косіором у ході внутріпартійної боротьби у зв’язку з укладенням Брестського мирного договору став на “лівокомуністичну” позицію М.І. Бухаріна. А коли Бухарін та його прихильники зазнали поразки в ЦК РКП(б), Пятаков, Бубнов і Косіор прибули в Україну, щоб реалізувати тут ідею “революційної війни з Німеччиною”.

Після І з’їзду КП(б)У Бубнов увійшов до складу ЦК і Закордонного бюро ЦК та зайняв важливий пост голови Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету (ВЦВРК), утвореного з’їздом замість Народного Секретаріату (уряду) України. Незабаром Бубнов і секретар ЦК Пятаков нав’язали ВЦВРК передчасний, авантюрний заклик до всенародного повстання в Україні проти німецьких окупантів. Повстання закінчилося невдачею. В. І. Ленін, ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У піддали ті дії Пятакова і Бубнова суворій критиці. Проте Ленін і ЦК партії не сумнівалися у відданості обох більшовиків справі революції, їх організаторських здібностях. І коли в середині 1919 р. над Країною Рад нависла смертельна загроза з боку денікінської Добровольчої армії, ЦК РКП(б) на пропозицію Леніна поклав на Бубнова і Пятакова виконання надзвичайно важливого завдання. Але про це трохи пізніше...

Прихильників Пятакова у Політбюро було б більше, якби пройшла, як спершу і намічалося, кандидатура Володимира Петровича Затонського, широко відомого партійного і державного діяча, одного із засновників КП(б)У. Очевидно, вважаючи, що в такому разі вплив “лівих” у Політбюро виявився б занадто великим, “правий” член ЦК КП(б)У К. Є. Ворошилов запропонував кандидатуру В.М. Мещерякова “замість кого-небудь з кандидатів більшості”. “Ліва” більшість ЦК пішла назустріч і пожертвувала Затонським.

Обираючи Володимира Миколайовича Мещерякова членом Політбюро, Пленум ЦК проігнорував, що той уперше опинився в Україні незадовго до ІІІ з’їзду КП(б)У. Президія ЦК, як свідчить протокол її засідання від 4 лютого 1919 р., звернулася до ЦК РКП(б) з настійним проханням “негайно прислати” працівника на пост наркома землеробства УСРР, оскільки гідних кандидатів серед місцевих кадрів не було. У відповідь ЦК РКП(б) направив в Україну В. М. Мещерякова, який до того працював членом колегії Наркомзему РСФРР. Незабаром Мещеряков прибув до Харкова і навіть виступив 4 березня на ІІІ з’їзді КП(б)У з доповіддю про земельну політику.

Мещеряков працював в Україні недовго, до осені 1919 р., і більше сюди не повертався. Не залишилося тут про нього і відомостей біографічного характеру. Лише через піввіку Інститут історії партії при ЦК КПУ спохопився – як-неяк, а людина входила до першого складу Політбюро ЦК КП(б)У – і в Москву, Ленінград, інші міста направив запити. Виявилося, що Володимир Миколайович – людина героїчної долі. Ще в роки першої російської революції, навчаючись у столичному технологічному інституті, юнак вступив до партії більшовиків, став членом військової організації при Петербурзькому комітеті РСДРП. Його виключили з інституту і засудили на п’ять років каторги. Відбувши строк покарання в тюрмах і на засланні, Мещеряков виїхав за кордон, брав активну участь у діяльності паризької організації більшовиків. Повернувшись у 1917 р. до Петрограда, організовував за дорученням райкому партії збройні робітничі загони, які взяли участь у поваленні влади Тимчасового уряду.

До першого складу Політбюро було обрано також Еммануїла Йоновича Квірінга, голову Ради народного господарства УСРР. На момент обрання він мав лише 30 років, а проте був широко відомий у КП(б)У як один з її засновників, як людина із значним досвідом керівної партійної роботи. Саме Квірінг на І з’їзді КП(б)У вніс на розгляд, всебічно обґрунтував і добився прийняття історичної резолюції “Про партію”, що визначала статус утворюваної Компартії України як автономної, у місцевих питаннях, республіканської організації єдиної більшовицької партії – РКП(б).

У період між ІІ і ІІІ з’їздами КП(б)У Квірінг займав важливі пости секретаря ЦК, члена Закордонного бюро ЦК (до визволення України), члена Президії ЦК (після визволення). На ІІІ з’їзді КП(б)У Е.Й. Квірінг виступив із звітною доповіддю Центрального Комітету, на яку “ліва” більшість з’їзду ухвалила таку резолюцію: “1. Визнати тактику ЦК неправильною. 2. Визнати ЦК нездатним керувати Комуністичною пролетарською партією у період загострення громадянської війни”. (див прим.6) Втім, Квірінг увійшов і до нового складу ЦК, “обраного за угодою між різними частинами нашого з’їзду” (Г. Л. Пятаков) (див прим.7) , але вже як лідер “правої” меншості, що значно звужувало його можливості. “Я в ЦК був в опозиції і з діяльністю ЦК був не згоден, вносив багато поправок, які ЦК не приймав” (див прим.8) ,– так оцінив Квірінг на ІV конференції КП(б)У свою роботу в ЦК і, отже, в Політбюро ЦК. Проте опозиційність Квірінга чи будь-кого іншого за протоколами засідань Політбюро не простежується, крім двох випадків, коли зафіксовано окрему думку Г. Л. Пятакова.

Цікаво відзначити, що тоді в Політбюро не було постійного головуючого, засідання найчастіше вели Бубнов, Квірінг, Раковський, інколи Пятаков і Косіор. Та все ж як “фігуру номер один” слід виділити Х. Г. Раковського. Він єдиний з членів Політбюро ЦК КП(б)У був обраний на VІІІ з’їзді РКП(б) членом ЦК партії, тоді як А.С.Бубнов – кандидатом у члени ЦК, а Г.Л.Пятакову для проходження в члени ЦК трохи не вистачило голосів. Раковський, далі, був главою уряду УСРР, тоді як Бубнов, Квірінг, Мещеряков, Пятаков займали нижчі посади в органах державної влади. Саме з Раковським, як правило, контактував у питаннях, що стосувалися КП(б)У і уряду УСРР, В.І.Ленін.

Візьмемо на себе сміливість намалювати, так би мовити, колективний портрет Політбюро першого скликання. Насамперед впадає в око молодий середній вік – 34,5 року. Проте, незважаючи на молодість, усі члени Політбюро встигли зарекомендувати себе стійкими борцями за справу партії і в дореволюційний період, і в ході боротьби за встановлення влади Рад. Мали вони і чималий досвід керівної роботи у партійних чи державних органах. Усе це промовляло за те, що Політбюро не розгубиться перед труднощами, породженими іноземною збройною інтервенцією та громадянською війною.

Переборюючи розруху і хаос

З приводу тих труднощів буквально через тиждень після обрання Політбюро ЦК КП(б)У вагомо висловився В.І. Ленін: “Німці розорили Україну до такої міри, що там тільки починає складатися який би то не було апарат, там повний хаос. Гірші часи, коли ми сиділи в Смольному у перші тижні після Жовтневої революції і боролися з розрухою, ніщо порівняно з тими труднощами, які ми бачимо на Україні. Зойк несеться від радянських товаришів, що немає людей, що нікому будувати Радянську владу, що немає ніякого апарату... Ми можемо тепер і ми повинні допомогти українським товаришам, тому що їм доводиться будувати апарат Радянської влади на місці очищеному і спустошеному так, як ніде не терпіли і не страждали”. (див прим.9)

Спочатку обстановка змінювалася на краще. На західному напрямі Червона Армія визволяла від петлюрівців одне місто за одним і на кінець квітня вийшла до старого російсько-австрійського кордону. На південному напрямі радянські війська успішно вели наступ на антантівських інтервентів і визволили в березні – квітні Херсон, Миколаїв, Одесу. Розгром військ Директорії та Антанти вселяв надії на те, що можна буде приділити основну увагу завданням післявоєнної відбудови України.

Так, з усього видно, оцінювали ситуацію і в Москві. На засіданні 16 квітня за участю В.І. Леніна Політбюро ЦК РКП(б) затвердило “як директиви ЦК РКП Центральному Комітетові КПУ” (див прим.10) запропонований О.І. Риковим проект резолюції про економічне становище в Україні. Членові Політбюро Л. Б. Каменєву, що вирушав в Україну як надзвичайний уповноважений Ради Оборони, доручалося довести резолюцію до відома ЦК КП(б)У. Прибувши до Києва, Каменєв 22 квітня виступив з доповіддю на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У. Проте втілити в життя цю резолюцію, в якій намічалася програма відродження народного господарства республіки, не вдалося. Такою ж виявилася і доля власних рішень українського Політбюро з питань соціалістичного будівництва. Виступаючи на ІV конференції КП(б)У 17 березня 1920 р. з політичним звітом ЦК за період після ІІІ з’їзду партії, Х. Г.Раковський заявив: “Торік ні партійна, ні радянська будівельна робота не могла хоч якоюсь мірою розгорнутися, бо вся країна була перетворена на воєнний табір”. (див прим.11)

Це не означало, ніби “ЦК нічого не робив”, у чому його звинувачували делегати конференції з рядів очолюваної Т. В. Сапроновим опозиційної групи “демократичного централізму”. Гідну відповідь “децистам” дав делегат Ф. Я. Кон: “Об’єктивні умови, в яких торік знаходилась Україна, були такі, що якби наш ЦК складався з найвідбірніших революціонерів, очолюваних нашим великим вождем Леніним, то я нітрохи не сумніваюсь, що і в цьому разі учасники цієї конференції піддавали б ЦК жорстокій критиці”. (див прим.12)

Насправді ЦК КП(б)У працював з величезним напруженням, і насамперед це стосується Політбюро як його керівного постійно діючого органу. Із середини квітня до кінця серпня 1919 р. відбулося 52 засідання Політбюро, або в середньому більш як по десять засідань на місяць. Часто у засіданнях брали також участь Голова Всеукраїнського ЦВК Рад Г.І. Петровський, члени Оргбюро ЦК, інші члени ЦК КП(б)У, члени Ради Оборони і наркоми УСРР. Розглядалися питання, конче важливі для нормалізації соціально-економічного та політичного життя, посилення впливу КП(б)У в суспільстві. Це насамперед питання продовольчої, земельної, національної політики, роботи в робітничому, молодіжному, жіночому середовищі, боротьби з бандитизмом. З ініціативи Політбюро у Харкові 27 квітня – 4 травня було проведено І Всеукраїнський з’їзд профспілок, у Києві 26 червня – 1 липня – І Всеукраїнський з’їзд спілок комуністичної молоді, який утворив Комуністичну Спілку Молоді України. 18 червня, розглянувши питання “Про роботу серед пролетарок”, Політбюро утворило при ЦК КП(б)У Комісію по пропаганді і агітації серед робітниць.

Особливу увагу Політбюро приділяло взаємовідносинам з дрібнобуржуазними політичними партіями. Річ у тому, що ІІІ з’їзд КП(б)У незначною більшістю голосів (101 – “за”, 93 – “проти”) прийняв резолюцію “Про ставлення до дрібнобуржуазних партій”, яка встановлювала, що “ніякі угоди з такими дрібнобуржуазними партіями, як праві есери, меншовики, ліві есери, незалежні, українські соціал-демократи та інші, неприпустимі”, “ніякого надання (цим партіям. – В. Х.) відповідальних керівних посад у Радах бути не повинно”, “уряд... має складатися лише з представників Комуністичної партії – єдиного вождя трудових революційних мас”. (див прим.13) При цьому зовсім не враховувалося, що зазначені партії, по-перше, визнавали Радянську владу і, по-друге, користувалися підтримкою частини трудящих, особливо на селі. Тому конфронтація з ними звузила б соціальну базу Радянської влади і сприяла б поширенню в суспільстві антирадянських і антикомуністичних настроїв. 25 березня Пленум ЦК РКП(б) визнав резолюцію ІІІ з’їзду КП(б)У такою, що “суперечить загальній тактичній лінії нашої партії”, і доручив ЦК КП(б)У “оголосити її недійсною”. (див прим.14)

Дотримуючись настанови ЦК РКП(б), Політбюро ЦК КП(б)У не раз розглядало питання про надання тим чи іншим дрібнобуржуазним партіям місць в органах влади та грошових субсидій на здійснення партійної діяльності. При цьому застосовувався диференційований підхід. Найтіснішим було співробітництво з Українською партією соціалістів-революціонерів (комуністів), більш відомою під назвою боротьбистів. Так, рішенням Політбюро від 10 травня боротьбистам було віддано три наркомівських портфелі, а також місця у Реввійськраді України та Всеукраїнській надзвичайній комісії по боротьбі з контрреволюцією. 12 червня Політбюро включило боротьбистів О. Я. Шумського, Г. В. Михайличенка та В. І. Порайка, поряд з більшовиком В. П. Затонським, до складу Бюро для роботи в Галичині, завдання якого полягало у сприянні розвиткові комуністичного руху на західноукраїнських землях.

Таке ставлення до УПСР(к) (із серпня 1919 р. – Українська комуністична партія (боротьбистів) загалом себе виправдало. Хоч боротьбисти не завжди підтримували більшовиків, та все ж брали активну участь у підпільній і повстанській боротьбі проти петлюрівців і денікінців, плідно працювали в органах Радянської влади. 20 березня 1920 р. всеукраїнська конференція УКП(б) прийняла рішення про саморозпуск партії, і близько 4 тисяч колишніх боротьбистів поповнили ряди КП(б)У.

ІІІ з’їзд КП(б)У записав у своїй резолюції, що “необхідно перед партією поставити завдання приступити до поширення свого впливу і на Галичину”. (див прим.15) На виконання настанови з’їзду Політбюро вживало заходів як до надання допомоги комуністам Східної Галичини, а також Буковини, так і до проведення політичної роботи серед західноукраїнських трудящих, що з різних причин опинилися на території УСРР. У травні в Києві почала виходити газета “Галицький комуніст”. З Радянської України до Східної Галичини направляли комуністів для організації підпільної роботи. Почалося формування полку Червоної Армії з галичан і буковинців.

Довелося Політбюро зайнятися і проблемою антисемітизму. Цю проблему, що виникла історично, всіляко роздмухували політичні противники КП(б)У. Вони переконували українських селян, ніби всі їхні біди – “від жидів-комуністів”. Розглянувши 30 травня питання “Про боротьбу з антисемітизмом”, Політбюро визнало необхідним, “враховуючи надзвичайну загостреність антисемітських настроїв у даний момент, провести часткову заміну єврейських працівників у містечках і селах працівниками українцями і росіянами, якнайрішучіше заперечуючи проти поголовного усунення працівників євреїв з керівних органів”.

Всі на боротьбу з Денікіним!

Тільки-но Червона Армія завершила розгром антантівських військ на південних рубежах УСРР і петлюрівських – на західних, як зі сходу, з Дону, на Україну посунули війська білогвардійського генерала А. І. Денікіна. Уже 4 травня ними було захоплено Луганськ. Майже одночасно в тилу військ Червоної Армії, які стримували просування денікінців, підняв заколот командир 6-ї Української стрілецької дивізії М. О. Григор’єв (до переходу в лютому 1919 р. на бік Червоної Армії служив у військах Директорії). Григор’єв мав у своєму розпорядженні 20 тисяч бійців, понад 50 гармат, 700 кулеметів, 6 бронепоїздів. Настроєний він був дуже радикально, про що свідчать лозунги його “універсалу”: “Владу Радам народу України без комуністів”, “Україна для українців” тощо.

Політбюро ЦК КП(б)У, розглянувши на засіданні 10 травня питання “Про Григор’єва”, дало вказівку командуючому Українським фронтом В.О.Антонову-Овсієнку “якнайрішуче Григор’єва ліквідувати в найкоротший строк, не зупиняючись перед зняттям частин з фронту”. Того ж дня у зв’язку із заколотом Григор’єва було встановлено посаду командуючого військами Харківського військового округу, яку зайняв член ЦК КП(б)У К.Є.Ворошилов. Після придушення під його керівництвом основних вогнищ григор’євщини в кінці травня посаду було скасовано.

В. І. Ленін, ЦК РКП(б) передбачали можливість різкого погіршення обстановки в разі розгортання наступу Денікіна і тому настійно вимагали від ЦК КП(б)У вжиття рішучих запобіжних заходів. “ЦЕКА, – зазначалося в надісланій 8 травня до Києва телеграмі, яку підписали Ленін, Троцький, Крестинський і Сталін, – вважає найважливішим завданням найближчих двох тижнів проведення мобілізації не менше 20 000 робітників... для влиття їх у кращі кадри Південного фронту. Робітників Харкова, Катеринослава слід рушити цілком... Треба змусити партійних працівників пройнятися тією думкою, що від успіху цієї мобілізації залежить доля революції...” (див прим.16)

ЦК КП(б)У не виявив належної активності у цій справі. Тому 28 травня Політбюро ЦК РКП(б), розглянувши “Питання про добровільну мобілізацію в Україні”, затвердило директиву Центральному Комітетові КП(б)У такого змісту: “...Послати Пятакова, Бубнова в Харків, Катеринослав для поголовної якнайенергійнішої мобілізації робітників для Південфронту під їх особистою відповідальністю. Ворошилову після ліквідації григор’євщини відправитися в Донецьку губернію”. (див прим.17)

30 травня на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У під головуванням Г.Л. Пятакова було розглянуто питання “Про відрядження відповідальних працівників і комуністів, співробітників радянських установ для проведення мобілізації”. Відповідно до директиви ЦК РКП(б) Політбюро постановило відрядити для проведення мобілізації Бубнова і Пятакова, а крім того – “членів колегій усіх комісаріатів в усякому разі не менше однієї людини і 10% комуністів з радянських установ”.

Тим самим рішенням обов’язки секретаря ЦК, що їх виконував до того Пятаков, було покладено на С.В. Косіора. Використовуючи надане йому право “заміняти в деяких випадках Пленум ЦК”, Політбюро ввело Косіора до свого складу. Ще раніше,28 квітня, Політбюро затвердило його членом Оргбюро ЦК замість Акима (П. Л. Ровнера).

Станіславу Вікентійовичу Косіору на той момент не виповнилося і тридцяти років, проте він уже мав чималий досвід керівної партійної і державної діяльності: член Народного Секретаріату України в березні – квітні 1918 р., член Оргбюро по скликанню І з’їзду КП(б)У, після з’їзду – член Закордонного бюро ЦК, відповідальний за створення ревкомів на окупованій території республіки, секретар Київського підпільного обкому партії, далі – секретар і член Президії ВУЦВК. Відтепер Косіор цілком зосереджувався, як раніше Пятаков, на роботі в Центральному Комітеті КП(б)У.

Обстановка на Південному фронті дедалі погіршувалась. Денікіну вдалося захопити весь Донбас, Харків, Полтаву. Необхідно було вживати додаткових заходів до посилення оборони. 19 червня Політбюро розглянуло на засіданні під головуванням С. В. Косіора питання “Про мобілізацію партійних сил”. З метою поліпшення політичної роботи у військах, що оперували на території України, Політбюро направило членами реввійськрад армій: А.С.Бубнова (14-а армія), Г. Л. Пятакова (13-а армія), В. П. Затонського (12-а армія), В.Х.Ауссема (8-а армія). З цією ж метою Політбюро постановило “мобілізувати і зняти з усіх партійних і радянських установ до 50% комуністів”, а також “зняти в радянських установах потрібну кількість і не комуністів, придатних для армії як спеціалісти”. Всього із приблизно 35 тисяч комуністів України в Червону Армію пішло 20 тисяч чоловік.

На початку липня з огляду на триваюче погіршення ситуації було утворено Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі із секретарем ЦК С. В. Косіором. Перед бюро ставилося завдання організувати і керувати партійним підпіллям і повстанським рухом на території України і Криму, окупованій денікінцями. Діяльність Зафронтбюро спрямовувалась Політбюро ЦК КП(б)У. Наприклад, 3 серпня Політбюро дало йому таку директиву: “Центр ваги зафронтової роботи зосередити на організації збройних загонів і дезорганізації тилу противника”.

1 – 2 серпня відбувся Пленум ЦК КП(б)У, який дійшов висновку про необхідність “створити сильне і працездатне Політичне бюро”. Пленум частково реорганізував Політбюро, і тепер воно мало такий склад: члени – Раковський, Квірінг, Бубнов, Ворошилов, Косіор; кандидати у члени – Пятаков і Мещеряков. Очевидно, Пятаков був переведений із членів у кандидати в члени Політбюро через те, що майже постійно перебував на фронті, а Мещеряков – через недостатнє знання умов і кадрів України. Обрання членом Політбюро К. Є.Ворошилова свідчило про те, що робота Політбюро все більше має перебудовуватися на воєнний лад.

С.В.Косіор

К.Є.Ворошилов

Климент Єфремович Ворошилов ще навесні 1918 р. проявив себе здібним організатором і командиром збройних формувань, які стійко обороняли Харків, а потім Луганськ та інші населені пункти Донбасу від німецьких інтервенціоністських військ. Разом з Артемом він очолив героїчний перехід 5-ї армії з Донбасу до Царицина. Війська, що ними командував Ворошилов, становили основну силу в обороні міста від білогвардійців. Однак у царицинський період військової діяльності Ворошилов припустився серйозних помилок. 18 грудня 1918 р. на пропозицію Л. Д. Троцького його було відсторонено від командування 10-ю армією і направлено в Україну, де він увійшов до складу уряду як нарком внутрішніх справ. У виступі на VІІІ з’їзді РКП(б) В. І. Ленін, відзначивши “масу героїзму в 10-й армії, і зокрема в поведінці товариша Ворошилова”, сказав: “...Стара партизанщина живе у вас, і це звучить в усіх промовах Ворошилова... Винен товариш Ворошилов у тому, що він цю стару партизанщину не хоче кидати”. (див прим.18)

Очевидно, саме ті помилки Ворошилова мав на увазі Ленін, коли на переговорах по прямому проводу 6 січня 1919 р. з Артемом, який виклав вимогу ЦК КП(б)У і уряду України “прибрати” В.О.Антонова-Овсієнка від командування Українським фронтом, заявив: “...Остаточне рішення нашого ЦЕКА таке: Ви можете призначати командуючим кого завгодно тільки не Ворошилова...”. (див прим.19) Та незабаром військовий досвід Ворошилова знову знадобився. Спочатку – для ліквідації григор’євщини, далі – для організації оборони проти денікінців. Із 7 червня по 8 липня 1919 р. К.Є. Ворошилов командував 14-ю армією, яка вела важкі оборонні бої з військами Денікіна на катеринославському, полтавському і сумському напрямах і в тилу з бандами Махна.

Обравши Ворошилова членом Політбюро, Пленум ЦК КП(б)У одночасно ввів його і до складу Президії Ради Оборони України, разом з Х. Г. Раковським, А.А.Йоффе, Г.І.Петровським та А. С. Бубновим. В руках Президії Ради Оборони зосереджувалась уся повнота влади в республіці. 8 серпня Політбюро присвоїло Ворошилову назву: “командуючий військами внутрішнього фронту”, тобто спеціальними збройними формуваннями для боротьби з бандитизмом, заколотами, охорони важливих народногосподарських об’єктів тощо.

Увагу Політбюро ЦК КП(б)У все більше займали воєнні питання. Двічі – 24 липня і 6 серпня в їх розгляді на засіданнях Політбюро взяв участь голова Реввійськради Республіки, член Політбюро ЦК РКП(б) Л. Д. Троцький. 8 серпня Політбюро направило на фронт – “в розпорядження Реввійськради 12-ї армії” ще одного свого члена – Е. Й. Квірінга. Він зайняв посаду заступника начальника політвідділу армії. 24 серпня в політвідділ цієї ж армії – “для роботи в селянській секції і газеті” було відряджено В. М. Мещерякова.

У той час як зі сходу до Києва стрімко наближалися денікінці, на Правобережжі активізувалися петлюрівські війська і Українська галицька армія (УГА). Майже одночасно об’єднані війська УНР і ЗУНР і армія денікінського генерала Бредова підійшли до столиці України.

30 серпня об 11 годині ранку, коли місто наполовину було в руках УГА, під головуванням Х. Г. Раковського почалося засідання Політбюро ЦК КП(б)У і Президії Ради Оборони України. Було вирішено, що ЦК КП(б)У, ВУЦВК, Раднарком і Рада Оборони на автомобілях виїжджають на Бровари (містечко на північ від Києва). К. Є. Ворошилову доручалося командувати автоколоною і охороняти шлях на Чернігів. “На випадок, якщо рух по шосе виявиться неможливим, заготовити на всяк випадок пароплав і дві баржі для вантаження людей, 12 автомобілів і однієї вантажівки”, – зазначалося в протоколі № 52 засідання Політбюро ЦК КП(б)У.

Наступний, 53-й протокол датовано 8 вересня 1919 р. Зазначено місце засідання: “Пароплав “Бородино”, Гомель”. Були присутні три члени Політбюро: К.Є.Ворошилов, С.В.Косіор і Х.Г.Раковський, а також декілька інших відповідальних працівників. Політбюро визначило Чернігів як місцеперебування Ради Оборони і намітило провести тут 25 вересня Пленум ЦК КП(б)У, “а в крайньому разі в Брянську”.

Проте Пленум ЦК КП(б)У не відбувся. 11 вересня Політбюро ЦК РКП(б) на засіданні за участю В. І. Леніна вирішило: “...Усіх членів ЦК КПУ, які не одержали військового призначення або не ведуть зафронтової підпільної роботи, викликати в Москву і тут використати для загальноросійської роботи” (див прим.20). Таким чином, засідання Політбюро ЦК КП(б)У 8 вересня на пароплаві “Бородино” виявилося для нього останнім.

29 листопада з огляду на близьке визволення України від денікінців Пленум ЦК РКП(б) постановив: “Запропонувати ЦК КПУ покласти керівництво всією партійною роботою на Україні на тимчасове бюро у складі: тт. Раковського, Петровського, Мануїльського, Затонського і Косіора” (див прим.21). Безперечно, Пленум враховував, що обране 2 серпня Політбюро ЦК КП(б)У найближчим часом відновити не вдасться: із семи чоловік його складу п’ятеро – Бубнов, Ворошилов, Квірінг, Мещеряков і Пятаков перебували в Червоній Армії, а відкликати їх звідти не дозволяла громадянська війна.

2 грудня в Москві відбулося засідання ЦК КП(б)У, в якому взяли участь 6 з 15 членів ЦК, обраного ІІІ з’їздом партії, у тому числі 3 з 5 членів Політбюро – Бубнов, Косіор і Раковський. Розглянувши питання “Про ЦК КПУ”, засідання постановило: “Виділити Бюро із семи чоловік для ведення партійної роботи на Україні”. Із колишніх членів Політбюро до Бюро увійшли тільки Х.Г.Раковський і С.В.Косіор. Бюро проіснувало до ІV конференції КП(б)У (Харків, 17–23 березня 1920 р.), де Раковський виступив з політичною доповіддю ЦК за період після ІІІ з’їзду КП(б)У, а Косіор – з організаційною доповіддю. Незабаром після конференції було сформовано новий склад Політбюро, до якого із старого складу увійшли тільки Раковський і Косіор.

* * *

Діяльність Політбюро Центрального Комітету, обраного ІІІ з’їздом Компартії України, тривала лише півроку та ще й в умовах збройної боротьби з петлюрівцями, антантівськими інтервентами, денікінцями, в умовах суцільної розрухи, контрреволюційних заколотів і бандитизму. Та незважаючи на всі труднощі, Політбюро з самого початку виявило себе як вищий постійно діючий орган партійного керівництва діяльністю усіх партійних комітетів і державних установ України. Політбюро спрямовувало всю діяльність КП(б)У у період між пленумами ЦК, а також діяльність ВУЦВК, уряду, Ради Оборони України через більшовиків, які становили там переважну більшість, підтримувало найтісніший зв’язок з командуванням радянських військ, що оперували на території республіки, подавало йому всемірну допомогу.

Вирішальне значення для діяльності Політбюро ЦК КП(б)У мало керівництво з боку В.І. Леніна і ЦК РКП(б). На ІV конференції КП(б)У Х. Г. Раковський зазначав, що “політичні директиви, зміни у складі уряду – все це ми ухвалюємо тільки по одержанні директив від ЦК РКП... Політбюро ЦК КПУ рахувалося з цими директивами” (див прим.22). З квітня по серпень 1919 р.15 питань, пов’язаних із станом справ в Україні, було розглянуто на 6 засіданнях Політбюро і 71 питання – на 40 засіданнях Оргбюро ЦК РКП(б), В. І. Ленін надіслав на адресу ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР понад тридцять телеграм з конкретними вказівками.

Зазначимо у зв’язку з цим, що в початковий період діяльності Компартії України її керівні діячі по-різному тлумачили положення резолюції І з’їзду КП(б)У “Про партію”, в якому йшлося про підпорядкованість КП(б)У “у питаннях програмних загальним з’їздам Російської Комуністичної партії і в питаннях загальнополітичних – ЦК РКП” (див прим.23). Перший Пленум ЦК, обраного з’їздом, на доповідь А.С.Бубнова голосами “лівої” більшості ЦК прийняв постанову: “ЦК Російської КП... має право втручатися в роботу КПУ тільки в питаннях програмного і загальнополітичного характеру, що ж до питань внутрішнього розпорядку, то це справа виключно ЦК КПУ, рішення якого можуть бути оскаржені лише на з’їздах КПУ” (див прим.24). Таке дистанціювання ЦК КП(б)У від ЦК РКП(б) призвело в серпні 1918 р. до поразки повстання проти німецьких окупантів в Україні, оскільки ЦК КП(б)У і ВЦВРК, виявивши неприпустиму “самостійність”, не погодили це питання з Москвою і, отже, не заручилися підтримкою Червоної Армії.

З тієї серйозної помилки керівництво КП(б)У зробило належні висновки. Ті самі Бубнов і Пятаков, як і решта делегатів VІІІ з’їзду РКП(б) від КП(б)У, голосували за рішення з’їзду в питанні про компартії радянських національних республік, в якому, зокрема говорилося: “Всі рішення РКП і її керівних установ безумовно обов’язкові для всіх частин партії, незалежно від національного їх складу. Центральні Комітети українських, латиських, литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії і цілком підпорядковані ЦК РКП” (див прим.25). Ця резолюція, по суті справи, підсумувала період шукань практичного вирішення питань організаційної побудови партії в умовах широко розгорнутого радянського національно-державного будівництва. Зміцнення організаційної єдності РКП(б) мало історичне значення, дало змогу успішніше вести боротьбу з силами внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, краще використовувати трудові й матеріальні ресурси всіх радянських республік в інтересах соціалістичних перетворень.

Щодо цього винятково важливе значення мало також укладення 1 червня 1919 р. воєнно-політичного союзу п’яти радянських республік, згідно з яким створювалися спільні збройні сили з єдиним командуванням, об’єднувалися ради народного господарства, залізничний транспорт, фінанси і комісаріати праці. Уже 4 червня Політбюро ЦК КП(б)У постановило утворити спеціальну урядову комісію для реалізації рішення про союз.

Слід наголосити, що згадані партійне і державне рішення про єдність жодною мірою не ущемляли прав КП(б)У та УСРР у розв’язанні внутріукраїнських проблем. У політичній доповіді Центрального Комітету ІV конференції КП(б)У зазначалося в цьому зв’язку, що “ЦК РКП не втручався в діяльність ЦК КПУ, за винятком лише двох-трьох випадків”, “з ЦК РКП була повна згода” (див прим.26). “Втручання” мало місце тільки тоді, коли всередині ЦК КП(б)У виникали незгоди і не вдавалося доходити спільної думки, причому в таких випадках ЦК РКП(б) завжди вимагав від ЦК КП(б)У дотримання загальнопартійної тактики і повнішого врахування національних особливостей України.

Про один такий випадок, пов’язаний з помилковим рішенням ІІІ з’їзду КП(б)У у питанні про ставлення до дрібнобуржуазних партій, мова йшла вище. Другий випадок стосувався вибору столиці УСРР. На засіданні ЦК КП(б)У 15 лютого 1919 р. Голова Раднаркому УСРР Х.Г.Раковський запропонував визначити столицею республіки Київ. Йому в різкій формі заперечив Артем (Ф.А.Сергєєв): “Переїзд до Києва – центру міщанства було б колосальною помилкою. Треба покінчити з міщанськими передсудами про верховенство Києва і зрозуміти, що хребет нашої влади на Україні пролетаріат взагалі”. Артема підтримали К.Є.Ворошилов і Я.А.Яковлєв (Епштейн), Раковського – В.П.Затонський і Я.Н.Дробніс. ЦК РКП(б) висловився за перенесення столиці з Харкова до Києва. Тут, у місті над Дніпром, і проходила вся діяльність Політбюро ЦК КП(б)У першого скликання.

Шифровка Леніна від 29 травня 1919 р. відрядженому ЦК РКП(б) в Україну А.А.Йоффе починалася словами: “Прочитайте цю телеграму Раковському, Межлауку, Ворошилову, Пятакову, Бубнову, Квірінгу та іншим найвидатнішим працівникам” (див прим.27). Як бачимо, всі перелічені В.І.Леніним “найвидатніші працівники” були, за винятком заступника наркома військових справ УСРР В.І.Межлаука, членами Політбюро ЦК КП(б)У. У телеграмах В.І.Леніна того періоду згадуються також С.В.Косіор і В.М.Мещеряков.

Водночас Ленін, відзначаючи провідну роль членів Політбюро ЦК КП(б)У в політичному житті України, не раз критикував окремих з них за помилкові погляди і дії. Так, на VІІІ з’їзді РКП(б) Г.Л.Пятакову дісталося від В.І.Леніна за недооцінку національного питання, К.Є.Ворошилову – за участь у так званій “військовій опозиції”. На VІІІ Всеросійській конференції РКП(б) Ленін критикував помилкову позицію Х.Г.Раковського із селянського питання, а А.С.Бубнова – з національного питання. Політичні розбіжності, помилки і прорахунки перших років Радянської влади були викликані як новизною і складністю завдань, що постали перед партією, так і особистісними якостями тих чи інших партійних діячів. З цих причин припускалися помилок у ряді випадків і комуністи, обрані до першого складу Політбюро ЦК Компартії України. Проте завжди і в усьому вони залишалися вірними справі Великого Жовтня, торжеству цієї справи віддавали всі свої сили.

Доля А.С.Бубнова, Е.Й.Квірінга, С.В.Косіора, Г.Л.Пятакова, Х.Г.Раковського виявилася трагічною – вони загинули в результаті масових незаконних репресій другої половини тридцятих років, і тільки через два, а то й п’ять десятиліть їхні імена були повернуті партії і народові. В.М.Мещеряков після закінчення громадянської війни працював на керівних посадах в обласних партійних і радянських органах РСФРР, посольствах СРСР, з 1936 р. – в апараті ЦК ВКП(б). Далі слід його в історії загубився, відомо тільки, що він помер незабаром після Великої Вітчизняної війни. По-іншому склалася доля К.Є.Ворошилова. Він прожив 88 років, з яких 36 років перебував членом Політбюро (Президії) ЦК ВКП(б) – КПРС, одночасно займаючи високі державні пости: наркома оборони, далі – заступника Голови Раднаркому (Ради Міністрів) і, нарешті, Голови Президії Верховної Ради СРСР.

Примітки:

1. Тут і далі документи Пленумів, Президії, Політбюро, Оргбюро ЦК КП(б)У цитуються за протоколами їх засідань, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.
2. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК, ч.1. М., 1953, с.443.
3. Цит. за: Про минуле – заради майбутнього. К., 1989, с. 284.
4. Известия ЦК КПСС, 1989, № 6, с.173.
5. Ленін В. І. Повне зібр. тв., т.45, с.329.
6. Третій з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. 1–6 березня 1919 року. Протоколи. К., 2002, с.200.
7. Там же, с.184.
8. Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17–23 березня 1920 року. Стенограма. К., 2003, с.121.
9. Ленин В. И. Неизвестные документы. 1891–1922. М., 1999, с.273.
10. Известия ЦК КПСС, 1989, № 12, с.151.
11. Четверта конференція... с.51.
12. Там же, с.89.
13. Третій з’їзд... с.201–202.
14. Известия ЦК КПСС, 1989, № 12, с.140.
15. Третій з’їзд… с.210.
16. Ленин В. И. Неизвестные документы… с.286–287.
17. Известия ЦК КПСС, 1989, № 12, с.164.
18. Там же, № 11, с.168 – 170.
19. Ленин В. И. Неизвестные документы… с.264.
20. Известия ЦК КПСС, 1990, № 2, с.159, 163.
21. Там же, № 6, с.181.
22. Четверта конференція... с.106.
23. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5 – 12 июля 1918 года. Протоколы. К., 1988, с. 178.
24. Цит. за: Про минуле – заради майбутнього, с. 47.
25. КПСС в резолюциях... ч.1, с. 443.
26. Четверта конференція... с. 106 – 107.
27. Ленін В. І. Повне зібр. тв., т.50, с.327 – 328.