О.ГОШ

Соціально орієнтована економіка: лозунги і дійсність

Реформатори економіки постсоціалістичної України проголосили своєю метою побудову соціального суспільства, тобто такого суспільства, розвиток якого спрямований на забезпечення добробуту широких народних мас. Цю ідею “підкинув” реформаторам Захід, який знайшов у вимушеній соціальній орієнтації державно-монополістичного капіталізму спосіб тимчасового ослаблення суспільних суперечностей, а отже, спосіб подовження віку системи, яка значною мірою вичерпала себе.

Ідею побудови соціального суспільства закладено в Конституцію України. Основний Закон проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”, “людина, її життя і здоров’я … визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”, в суспільстві “забезпечується вільний і всебічний розвиток... особистості”, “не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”.

Проте на ділі реформи, всупереч заявам реформаторів і наведеним положенням Конституції, здійснювались і здійснюються не в інтересах народу, а за рахунок соціального фактора. За 1990 — 1999 рр. реальна заробітна плата зменшилась у 3,8, а реальна пенсія — у 4 рази. Склалося і дедалі поглиблюється розшарування суспільства на багатих і зубожілих. Влада, однак, не змінює курсу реформ, взявши на озброєння соціальну демагогію. За офіційними даними, реальна зарплата нібито зросла у 2000 — 2002 рр. на 39,7%, реальна пенсія — на 49,6%, реальні грошові доходи населення — на 40,9%, інвестиції в основний капітал — на 40%, зменшилась зовнішня заборгованість. Проте ВВП України за ці роки зріс лише на 20,4%. Звідки ж могли взятися такі шалені прирости основних соціальних показників?

Дивує й інше. Влада, практично не дбаючи про насичення внутрішнього ринку продукцією власного виробництва, силоміць втягує країну зруйнованої економіки, яка, до того ж, не має досвіду жорсткої конкурентної боротьби, в СОТ. Енергійно штурмуються двері до північноатлантичного альянсу, хоча вступ до НАТО потребуватиме багатьох мільярдів доларів на “натовське” переозброєння армії, призведе до знищення національного ВПК та ін. Якщо це не чергове насильство над суспільством, то що?

Основні абсолютні показники соціальних доходів населення країни викликають серйозне занепокоєння. Прожитковий мінімум в Україні — 342 гривні. Кожен добре розуміє, що на ці кошти не проживеш так, як декларує Закон України “Про прожитковий мінімум”. Цей же закон визначає, що прожитковий мінімум застосовується для “встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів … допомоги по безробіттю” та ін. Що ж маємо насправді? Мінімальна заробітна плата становить лише 54% прожиткового мінімуму, мінімальна пенсія — 23%, середня допомога по безробіттю — 29,7%. Це — не соціальна орієнтація, а звичайнісіньке кощунство, особливо на фоні казкової розкоші, у якій купаються влада, олігархи і придворні політики. Паразитична еліта України безумствує, а тим часом чисельність населення країни рік у рік зменшується.

За теперішнього курсу реформ українське суспільство соціальним не стане. Та й затверджена Президентом України “Стратегія подолання бідності” передбачає знизити рівень бідності з 26,7% у 2000 р. до 21,5% у 2010 р., або на п’ять процентів. Де ж тут “подолання бідності”?

Бідність принесли в Україну реформи. І щоб її подолати, треба насамперед повернути трудящим награбоване та припинити дальше пограбування їх. Економісти давно звертають
увагу на те, що частка заробітної плати у вартості вироблюваної продукції низька і може бути збільшена щонайменше вдвічі. Для цього потрібно впорядкувати розподіл доходів у суспільстві. Ніколи не буде багатою країна, в якій селянин одержує 208 гривень, а працівник фінансової сфери — 1207 гривень на місяць, у якій за кілька років “виростають” мільярдери. Або влада знайде спосіб впорядкувати розподіл доходів, або не бачити Україну серед розвинутих країн світу.

Що підказує радянський досвід

Радянський досвід підказує, що вивести Україну на передові рубежі здатні, передусім, великі трудові колективи. Їх треба відроджувати і розвивати. Чому саме так?

Теперішні великі підприємства формувались “у культурному середовищі, насиченому общинним мисленням, що заперечує індивідуалізм, — пише відомий російський соціолог С. Кара-Мурза. — Та антропологічна модель, на якій будувався соціальний уклад підприємства, включала людину не вільним атомом, а солідарною особистістю, для якої отримання від общини мінімуму життєвих благ є природне право. Дії підприємства, що порушували це право, досі сприймаються як неправильні, несправедливі” 1 .

Тип великого радянського підприємства, що відповідав нашим цивілізаційним особливостям, склався в 50–60-і роки ХХ століття. Діяльність такого підприємства не обмежувалась господарською сферою, воно і в місті і на селі, як община в минулому, виступало центром всього життєустрою трудового колективу.

Радянський трудівник об’єктивно (значною мірою і реально) трудився як господар свого життя, трудився на себе і на своє суспільство. Він міг бути таким, бо відчував постійну турботу про себе з боку трудового колективу і суспільства. Від підприємства (трудового колективу) він міг чекати задоволення тих потреб, які підприємство здатне було задовольнити. Найчастіше йшлося про забезпечення сімей працюючих житлом за рахунок державного і власного будівництва, часткове утримання власного житлового фонду, забезпечення і організацію відпочинку працюючих, їх дітей, пенсіонерів підприємства, первинне медичне обслуговування працюючих, організацію торгівлі продовольчими і промисловими товарами першої необхідності, будівництво і утримання власних будинків культури, дошкільних закладів, спортивних комплексів та ін.

Економічна реформа 1965 р., яка ставила за мету і подальше наближення підприємств до ринку, впорядковувала і зміцнювала соціальну функцію підприємств. Збільшувалась частка прибутку, що залишалась у розпорядженні підприємства, впорядковувалося формування фондів економічного стимулювання працюючих, соціально-культурного і житлового будівництва, розвитку підприємства.

Ще ширше коло соціальних потреб працюючих і всіх місцевих жителів брали на себе великі сільськогосподарські підприємства — колгоспи і радгоспи. Переважно вони утримували соціальну інфраструктуру сіл. Це завдання покладалось і на великі підприємства невеликих міст, які формували значну частину їх бюджетів.

Що така особливість великих радянських підприємств консолідувала і зміцнювала трудові колективи, виховувала колективістський тип життя, сприяла підвищенню кваліфікації і трудової активності, ріднила працівника з підприємством — безперечний і гідний поваги факт.

Досвід діяльності великих радянських підприємств в умовах активізації ринкових сил заслуговує особливої уваги.

Якщо західні підприємства після звільнення (зростання) цін намагаються помітно розширити виробництво, аби отримати більший прибуток, то у нас виробництво скорочується, а керівники підприємств не стільки шукають шляхи забезпечення зростання виробництва, скільки заклопотані збереженням трудових колективів, пошуком коштів для виплати заробітної плати. З цією метою здаються в оренду виробничі площі, продаються устаткування і запаси сировини, вишукуються нетрадиційні джерела доходів.

Керівники передових сьогодні підприємств, аналізуючи фактори стабільного їх розвитку, неодмінно називають першим збереження трудових колективів. Хіба це не аргумент на користь того, що ми в абсолютній більшості не перестали бути “солідарними особистостями”? І це не випадково. Наші діди й батьки не “проходили” тих страхіть первісного нагромадження капіталу, які “проходили” народи Заходу. Радянська індустріалізація сільського господарства вивільнила значну частину трудових ресурсів села, але вони не пішли “у світ”, не стали пролетарями — для них держава організувала навчання, спорудила гуртожитки, направила їх на роботу в промисловість, сфери культури, освіти, обслуговування. Їх общинні риси й інтереси не тільки не зникали, а багатшали, міцніли. Хіба може все це зникнути протягом 10 — 15 років? Ринку робочої сили в СРСР не було і не могло бути. Через відзначене тут повноцінного ринку робочої сили в сучасній Україні також немає.

У кращому випадку як непорозуміння слід розцінити “обґрунтування” законодавцем передачі об’єктів соціальної інфраструктури підприємств у комунальну власність. У преамбулі відповідного закону України зазначено, що з метою створення сприятливих умов для господарювання суб’єктів підприємницької діяльності, які утримують об’єкти соціальної інфраструктури, ці об’єкти передаються безоплатно у комунальну власність 2 . Для “суб’єктів підприємницької діяльності” внаслідок цього “сприятливі умови”, може, й створюються, а для трудових колективів цих “суб’єктів підприємницької діяльності” — навпаки. Звернемося до фактів.

Важке становище вугільної галузі змусило Комітет Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу глибоко розібратись із станом справ і запропонувати вихід із ситуації. Народні депутати, представники Мінпаливенерго, фахівці, місцеві керівники, науковці всебічно на місці проаналізували становище у вугільній промисловості і дійшли висновку не тільки про необхідність збільшення бюджетних асигнувань у вугільну галузь, а насамперед про запровадження ефективної моделі потужного вугільного підприємства з урахуванням досвіду ВАТ “Вугільна компанія “Шахта “Красноармійська-Західна № 1”. Ця компанія на чолі з Л.В.Байсаровим (нині народний депутат України) успішно витримала випробування “перебудовою”, “страйковою демократією”, “ринковою економікою” і досягла найбільших у Донбасі успіхів.

За 13 років тут видобуто понад 30 млн. тонн вугілля, а останнім часом колектив долає за рік 4-мільйонну висоту. Запорукою успіхів стали чітка організація виробництва, залучення державним відкритим акціонерним товариством приватних інвестицій, забезпечення найвищої якості коксівного вугілля шляхом переозброєння збагачувальної фабрики (ланки вугільної компанії). А найголовніше — перетворення власними руками шахти, як пише відомий на Донеччині журналіст М.Лісовенко, на “справжній острівець соціального добробуту, де про людину дбають змалечку і до старості. Тут, на противагу іншим вугільним підприємствам, не думають над тим, як передати на баланс комунальникам житло, Палац культури чи дитсадок. Навпаки, вугільна компанія в плані соціального розвитку випередила всі трудові колективи України… Взяти, скажімо, турботу про підростаюче покоління. Діти тут мають прекрасну школу з комп’ютерами, навчальним приладдям, а також сучасним стадіоном. У шахтному Палаці культури, яким могла б пишатися столиця, працюють десятки гуртків та секцій, від шахової до балетної”. Найважливіше, найістотніше в досвіді шахтарського колективу, — “майже фантастичний в наших непевних економічних умовах розвиток і шахти, і її соціальної сфери”.

Всебічно розглянувши проблеми вугільної галузі України, Комітет Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу дійшов висновку: “… Модель Л.Байсарова має працювати всюди”. 3

Таку ж модель культивують ряд інших великих промислових підприємств України. Серед них — “Криворіжсталь”. У 2002 р. на розвиток соціальної сфери колектив Криворізького державного гірничо-металургійного комбінату спрямував 41 млн. гривень. Збудовано і безоплатно передано сім’ям працівників три житлових будинки на 252 квартири. Кошти комбінату ідуть також на утримання профілакторіїв, дитячих оздоровчих таборів, пансіонатів, придбання путівок для оздоровлення та відпочинку. Спрямовано понад 7 млн. гривень. на допомогу дитячим, навчальним і медичним закладам м.Кривий Ріг 4 .

Особливої уваги заслуговує досвід Новокраматорського машинобудівного заводу.

Ось що повідав колишній його генеральний директор Г.М.Скудар: “У 1991 році було модно: замість колгоспу — фермери, кожен цех великого підприємства — завод, лабораторії НДІ — приватні підприємства. Руйнувався цілісний комплекс, виробники в будь-якій галузі були позбавлені можливості створювати великі серйозні проекти. Треба було вистояти…, бо руйнація стала державною програмою починаючи з Горбачова. Мені, наприклад, за те, що на НКМЗ було лише одинадцять кооперативів, у 1990 році народний контроль СРСР оголосив догану. Власне, ці кооперативи існували лише на папері. Я ж завжди бачив завод єдиним організмом. Багато підприємств тоді розділилися і досі не можуть об’єднатися, аби робити щось серйозне” 5 .

Важливо відзначити, що НКМЗ обрав ринкову форму організації господарства. Доктор економічних наук, Герой України Г.М.Скудар говорить: “Для мене … вибір ринкових законів розвитку остаточний. Я вірю, що саме в цьому економічному становищі є величезне поле для творчості, реалізації особистості, для втілення ідей талановитих людей… Так, країні сьогодні важко. Щоправда, на заводі, де середня заробітна плата понад 900 гривень, вже легше. НКМЗ у минулому був важкокерований, і він прийшов до свободи. Отже, це можна зробити скрізь” 6 . НКМЗ успішно конкурує на ринках СНД та інших країн, часто виграє тендери у елітних підприємств світу, нарощує виробництво продукції.

Здається, суть справи викладено. Та все ж дамо невеличкий коментар.

По-перше, успіхів, про які розповів Г.М.Скудар, досягнуто у роки нинішніх реформ.

По-друге, і реформи у країнах СНД, і сучасні реформи в соціалістичних Китаї та В’єтнамі склались як альтернатива командному соціалізму. Наукового соціалізму, на нашу думку, людство ще ніде не “проходило”.

По-третє, не можна не враховувати історичного досвіду радянського непу. Саме неп створював, говорячи словами Г.М.Скудара, умови “величезного поля для творчості, реалізації особистості, для втілення ідей талановитих людей”. Правда, неп здійснювався у жорстких умовах, особливо зовнішніх, і був передчасно згорнутий. Через це неп не виконав своєї історичної суспільствотворчої функції, хоча міг і повинен був виконати. Йдучи через неп, господарники, трудові колективи проходили через “ринкові закони розвитку”.

По-четверте, досвід НКМЗ ближчий до практики радянського непу, ніж до сучасних реформ. НКМЗ є не формально, а реально колективним підприємством. Він лише дещо капіталізований, у формі дивідендних виплат. Керівництво НКМЗ не скористалось правом на 5% акцій для себе, так що великих власників на заводі немає. На НКМЗ сьогодні більше соціалізму, ніж капіталізму. Його не випадково називають “острівцем соціалізму” на Донбасі.

По-п’яте, проблема проходження людських суспільств через ринок, як бачимо, ускладнюється проблемою глибини капіталізації перехідних суспільств, отже найгостріша, найактуальніша саме вона.

По-шосте, Україна, як і решта країн СНД, не знає об’єктивно притаманної постсоціалістичним суспільствам ринкової моделі розвитку. Україна культивує, очевидно, найбільш руйнівну модель ринку. Досі в Україні не працює закон про прогнозування і програмування економічного і соціального розвитку, в тіні перебуває до 40% економіки і т.д. І досвід Заходу, і елементарний теоретичний аналіз підказують: соціальне суспільство передбачає жорстко контрольований державою ринок. Але не тільки це, а й реальне регульоване державою спрямування реформ в інтересах добробуту народу. Саме в цих напрямах потребує вдосконалення ринкова модель наших реформ.

Колгосп — це не тільки виробництво

Про специфіку соціальної орієнтації українського селянства докладно розповів голова буковинського села Подвірне С.В.Кіфяк: 7

— Коли почався “незалежно-емоційний” рух у державі і на селі, ми зібралися з головою колгоспу і почали радитися. Вирішили так: якщо хочемо, щоб збереглися робочі місця, щоб щось на фермі мукало, був хліб і до хліба, — мусимо не валити в поспіху, не розтягувати колгосп, а зберегти все. А там буде видно. І вчинили, тепер бачимо, правильно.

— Свиноферма. Тракторна бригада з автопарком — всього 150 одиниць техніки. 11 комбайнів. Мали 1600 гектарів оранки, навесні взяли ще 1000 гектарів. Це із сусідніх Балківців люди прийшли зі своїми паями, а також із сусідніх … районів. Тиждень тому, коли скосили пшеницю і повезли у ті ж Балківці людям по 250 кілограмів хліба за їхні паї, то в них блищали сльози. Їм за їхню землю ніхто не давав ні зернини. Уявляєте, вісім років людей дурили…

— У нашому селі ошатні будиночки, ідеальний порядок на оборі. Я вже не кажу про будинок культури, бібліотеку, унікальний музей села, дитячий садок на 120 місць, амбулаторію, музичну школу зі 115-ма учнями і 9-ма педагогами. “І все це функціонує?”, — дивуються гості з Курської області Росії, з якими ми дружимо з радянських часів. Функціонує. А могло не функціонувати, якби свого часу наробили помилок.

— Одне слово, змінилась держава, змінилися цінності. Тоді були соціалістичні, тепер — нібито ближче до демократичних. Але збереглось у Подвірному розумне ставлення до життя. Не має значення, що то — колгосп, а це — сільськогосподарський виробничий кооператив, головне — щоб людям жилося добре.

— У нас відокремилися шість чоловік і самостійно ґаздують. Але від людей чую, що вже хочуть повертатись назад. Бо громада — то великий чоловік. У нас шість тракторів К-600. Ми ними за добу 130 гектарів оремо. За день-два урожай зібрали і забули, а він, той фермер, мучиться і мучиться.

— І від традицій не відступаємо. Минулої неділі я був на весіллі. 600 чоловік! Один гість приїхав з Ізраїлю, то йому очі на лоба полізли. У них лише багаті люди можуть собі дозволити... ну, 30 — 40 чоловік. А яка організація на нашому весіллі! Як бджоли у вулику, так і в нас на весіллі: кожен з організаторів знає, що зробити, коли і як. І дисципліна … Люди завтра мають бути на роботі. Зі свіжою головою і світлим розумом.

Як бачимо, сільський голова добре розуміє: соціально-моральний аспект нашого життя тепер важить не менше за політико-економічний.

Колгоспна система — ідеальна для України форма життєустрою селянства. Колгосп — це не лише виробництво продукції, а й розвинена соціальна сфера, це й особисті підсобні господарства. Таке поєднання забезпечувало і високу ефективність громадського господарства, і всебічний соціальний розвиток села, що підтверджено досвідом передових колгоспів. Нічого, що могло б скласти конкуренцію колективному господарюванню на селі, що повніше відповідало б історичним традиціям нашого народу, і не вигадати.

Конкурентоспроможність і соціальний фактор

Єдиний аргумент проти поєднання в рамках одного підприємства господарської і соціальної сфер — зниження конкурентоспроможності. Справді, значні соціальні затрати, які несе підприємство, знижують його конкурентоспроможність. Однак прямолінійне міркування в подібних випадках обґрунтованим не назвеш.

По-перше, підприємство формує тільки обмежену, конче потрібну його трудовому колективу соціальну сферу, максимально наближує її до споживача, ретельно контролює затрати на її утримання. По-друге, соціальний сектор підприємства утворює ґрунт соціального життя трудового колективу, зміцнює його, зближує трудовий колектив з підприємством. По-третє, соціальний сектор виступає активним фактором підвищення трудової активності, кваліфікації працівників, породжує високу нову продуктивну силу — силу колективу (співробітництва, взаємодопомоги, змагальності), сприяє раціоналізації господарства, а отже, значною мірою підвищує його конкурентоспроможність. По-четверте, соціальна сфера підприємства є базою всебічного розвитку кожного його працівника.

Усе це підводить до висновку, що у даному разі йдеться не про “хремастичну” ефективність, що вимірюється прибутком, а про вищу її форму — ефективність соціально-економічну. Якби підприємства не утримували соціальну сферу, її мало б утримувати суспільство, причому за значно нижчої соціальної результативності. Держава, отже, має сприяти розвитку соціальної сфери підприємств. Передача її у комунальну власність засвідчує недосконалість економічної і соціальної політики держави.

Соціальну орієнтацію можуть мати підприємства різних форм власності. Зрештою, і капіталізм Заходу та Японії соціально орієнтований. Питання в тому, хто здатен робити це краще.

Вибір варіантів украй обмежений. Реально в сьогоднішній перехідній економіці функціонують три господарських уклади. Дрібнотоварне господарство одразу відпадає. Воно не відіграє істотної ролі в суспільстві і потужних потенцій навіть саморозвитку не має. Залишаються приватно-капіталістичне і усуспільнене господарства.

Економіка розвинутих країн ґрунтується на приватно-капіталістичному базисі. Вибір на його користь зробили і постсоціалістичні країни Прибалтики та Центральної Європи, причому досягли помітних успіхів у розвитку своїх суспільств. Україні нинішня влада нав’язує цей же шлях — шлях капіталізації суспільства. Він, однак, виявився для нас глибоко руйнівним. Ефективний приватний власник і так званий “середній клас”, на які покладали надію реформатори, в Україні не склалися. Приватизована власність ні в чому не проявила підприємницьких переваг порівняно із суспільною власністю. Олігархічні групи, що панують в економіці, виявилися нездатними вивести країну з глибокої соціально-економічної кризи. Їхні представники взяли владу передусім з “хремастичними” цілями.

Єдиним реальним фактором відродження сучасної України є її народ з історично притаманною йому працьовитістю. Відродити країну здатна висока загальна його заінтересованість у результативній спільній праці. Наголошую: у спільній праці, бо індивідуалізований (капіталізований) бізнес виявився руйнівним.

Вітчизняний трудівник не з тих, хто віддасть свої фізичні і духовні сили мародеру, який його ж обібрав і на обібрані кошти експлуатує. Отож і виходить, що шляхи до великих приватних грошей і до відродження України — протилежні. Сприяти відродженню працьовитості народу здатне єдино усуспільнене господарювання, яке передбачає, що людина працює на своє суспільство і на себе за умови, що суспільство і підприємство працюють на неї, тобто в її інтересах.

Колективізм у праці не руйнувати треба, а відроджувати і кріпити. Великий гріх у такий скрутний час ігнорувати об’єктивну історичну перевагу нашої колективістської ментальності. Читаймо у К.Маркса: “… Механічна сума сил окремих робітників відмінна від тієї суспільної сили, яка розвивається, коли багато рук бере участь одночасно у виконанні однієї і тієї самої неподільної операції… Але й крім тієї нової сили, яка виникає із злиття багатьох сил в одну спільну, при більшості продуктивних робіт уже самий громадський контакт викликає змагання і своєрідне піднесення життєвої енергії…, що збільшує індивідуальну продуктивність окремих осіб” 8 .

Писалося це стосовно працівників індивідуалістського суспільства. У колективістських суспільствах ця суспільна сила значно потужніша. Її руйнування спричинить падіння продуктивної сили і окремих осіб, бо так працювати вони не звикли, не вміють і не хочуть. Ось що засвідчує Г.М.Скудар: “Нам не підходили моделі і схеми, які впроваджувались в Україні і Росії. Вони були неправильні, працювали на розшарування суспільства… Нам вдалося зробити так, що підприємство залишилось колективною власністю всіх працюючих і ветеранів, які пішли на пенсію з заводу” 9 . У цьому — головне джерело успіху новокраматорців.

Усуспільненим формам господарства — державним, колективним, кооперативним підприємствам, що працюють на суспільство і на свої трудові колективи, має належати провідна роль у розвитку виробництва і науково-технічного прогресу, у відродженні України.

Примітки:

1. Кара-Мурза С.Г. Советская цивилизация. Книга вторая. От Великой Победы до наших дней. М., 2002, с. 91.
2. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” // Урядовий кур’єр. 2000, 19 січня.
3. Лісовенко М. Модель для вугільної галузі. // Урядовий кур’єр. 2002, 29 листопада.
4. Див. Мельник О. “Криворіжсталь” демонструє стабільність. // Урядовий кур’єр, 2003, 4 березня.
5. Скудар Г. М. НКМЗ — еволюція свободи. // Урядовий кур’єр, 2001, 31 липня.
6. Там же.
7. Ісаченко Л. Держава — це ми. // Урядовий кур’єр, 2002, 4 вересня.
8. Маркс К. Капітал. Т.1. // Маркс К., Енгельс Ф. Тв., Т. 23, с. 312 — 313.
9. Скудар М. М. Цит. ст.