І.МИГОВИЧ

Три події доленосної для закарпатців осені

До 60-річчя визволення Закарпаття від німецько-фашистських окупантів і возз’єднання з Радянською Україною

Закарпаття було визволено від німецько-фашистських загарбників пізніше від решти областей України, а саме 28 жовтня 1944 р. Але відмінність не тільки і не стільки в цьому – визволення Закарпаття означало не просто вигнання окупантів, а перший крок на шляху до корінної зміни в історичній долі самобутнього українського краю в географічному центрі Європи. Другим кроком стала установча конференція Комуністичної партії Закарпатської України, що відбулася 19 листопада. З ініціативи і за підтримки КПЗУ було зроблено третій крок: 26 листопада відбувся Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який прийняв історичний Маніфест про возз’єднання краю з УРСР.

Надихаючий приклад радянських комуністів

Довгим і тернистим був шлях закарпатців до волі. Спливали століття, мінялася державна належність краю (тільки в ХХ ст. шість разів), але незмінними залишалися панування чужинців, безправ’я, соціальний і національний гніт, голод і нужденність простого народу. Та минуле було сповнене не тільки жорстокого гноблення, а й невпинної боротьби з поневолювачами. Якісно нового змісту набула вона з проникненням сюди більшовицьких ідей, а особливо з перемогою Жовтневої революції, звістка про яку швидко облетіла Підкарпатську Русь (такою тоді була офіційна назва нашого краю) і була зустрінута хвилею мітингів та демонстрацій солідарності.

Велику роботу по пропаганді революційних ідей в цей період розгорнули колишні солдати Австро-Угорської імперії, які поверталися з Радянської Росії. “Сотні тисяч військовополонених, – писав В.І.Ленін, – ... пересунувшись в Угорщину, в Німеччину, Австрію, створили те, що бацили більшовизму захопили ці країни цілком” (Прим.1). Школу бойового партійного гарту пройшли в Радянській Росії колишні військовополонені, а згодом відомі діячі крайової комуністичної організації Б.Біро, В.Желізняк, Ю.Калинич, І.Локота, І.Мондок, Ю.Чегель та інші члени угорської групи РКП(б), створеної в березні 1918 року і очолюваної Б.Куном.

У листопаді 1918 р. було засновано Комуністичну партію Угорщини. В її складі в кінці 1918 – на початку 1919 рр. створюються перші комуністичні осередки Закарпаття. Тоді ж організуються робітничо-селянські Ради (Прим.2).

За прикладом і при підтримці угорського пролетаріату 22 – 24 березня 1919 р. на більшій частині Закарпаття було проголошено Радянську владу. Почали здійснюватися важливі соціально-економічні перетворення. Це викликало люту ненависть міжнародної реакції і внутрішньої контрреволюції. Війська Румунії і Чехословаччини напали на Угорську Радянську республіку. Трудящі краю у складі угорської Червоної армії чинили відчайдушний опір окупантам. Однак сили були нерівні... І все ж Радянська влада в Угорщині і на Закарпатті яскраво підтвердила ленінську думку, що більшовицька влада є не тільки російське, а й світове явище. Усвідомлювати це особливо важливо сьогодні, коли говоримо про неминучість відновлення Радянської влади в Україні. До речі, В.І.Ленін в той час вірив, що за першою Радянською республікою прийде переможна друга (Прим.3).

За Сен-Жерменською угодою від 10 вересня 1919 р. Підкарпатську Русь було включено до складу новоствореної Чехословацької республіки, по суті на правах внутрішньої колонії. Здійсненню цього антинародного акту сприяли місцеві націоналісти, які будь-що намагалися не допустити возз’єднання краю з Радянською Україною.

У Підкарпатті було встановлено режим військової диктатури. Сотні комуністів, колишніх червоноармійців, активних учасників боротьби за Радянську владу опинилися в тюрмах і концтаборах, а комуністичні та інші прогресивні організації – в глибокому підпіллі. Та комуністи, інші прогресивні сили не змирилися з поразкою. 21 березня 1920 р., в день річниці пролетарської революції в Угорщині, в Ужгороді легально відбувся установчий з’їзд комуністів і лівих соціалістів краю, на якому було створено революційну партію трудящих – Міжнародну (інтернаціональну) соціалістичну партію Підкарпатської Русі, обрано її Центральний виконавчий комітет, засновано друковані органи партії, в тому числі газету “Карпатська правда” (тоді “Правда”), яка й нині є органом обкому КПУ.

У травні 1921 року було створено Комуністичну партію Чехословаччини, до складу якої увійшли й комуністи Закарпаття. Вони очолили боротьбу проти соціального й національного гноблення, виступали послідовними захисниками робітників, трудового селянства, мали значний вплив на них. Так, в ініційованому комуністами грудневому політичному страйку 1920 р. взяли участь 80 тис. чоловік, а в березні – квітні 1921 р. під керівництвом комуністів пройшов тритижневий страйк виноградарів за участю більш як 10 тис. чоловік. Першотравень 1922 р. відзначили понад 30 тис. демонстрантів. На виборах до чехословацького парламенту в березні 1924 р. за список Компартії в Закарпатті проголосувало майже 40% виборців.

Ще більшого розмаху набув революційний рух у краї в період світової економічної кризи 1929 – 1933 років, коли тут запанували суцільне безробіття і голод. У цей час під керівництвом комуністів відбулися протестні виступи трудящих, зокрема в 1932 р. – 140 демонстрацій і голодних походів, протягом 1934 – 1935 рр. – 50 страйків. На парламентських виборах у 1935 р. комуністи вийшли переможцями серед 16 партій, одержавши 26% голосів.

У своїй діяльності наші попередники спиралися на постійну підтримку ВКП(б) та її складової частини – Комуністичної партії України. Величезне значення для налагодження зв’язків комуністів Закарпаття з КП(б)У мала резолюція “Українське питання” п’ятого конгресу Комінтерну (червень – липень 1924 р.) Йшлося, зокрема, про встановлення тісних контактів комуністичної організації Закарпаття з Компартією України за умови строго централізованого керівництва цією організацією з боку Компартії Чехословаччини. Обстоюючи право націй на самовизначення, КПЧ з розумінням ставилась до боротьби закарпатських українців за возз’єднання з Радянською Україною, розглядала цю боротьбу як важливий внесок у соціальне визволення чеського і словацького народів, зміцнення дружби народів Чехословаччини й України.

Великою була допомога ЦК КП(б)У в підготовці кадрів. Протягом 20 – 30-х років у вузах Києва, Харкова, Москви пройшли навчання О.Борканюк, І.Ваш, Ю.Гаджега, М.Чорногорський, М.Климпотюк, В.Половка, Д.Попович, О.Тимко, І.Туряниця, Г.Туряниця та багато інших закарпатців. Повернувшись додому, вони оповідали про побачене, про велику симпатію радянських людей до знедолених закарпатців. Особливою популярністю користувалася книга О.Борканюка “Чим є для нас Радянський Союз”. “Як ми не можемо уявити собі життя без сонячного проміння і теплоти, – писав лідер закарпатських комуністів, – так не можна уявити життя без Радянського Союзу”.

Окремо слід згадати нараду представників ЦК КП(б)У, ЦК Компартії Західної України і Закарпатського крайкому КПЧ, що відбулася 3 січня 1926 р. в Харкові. Нарада схвалила конкретні заходи по наданню допомоги комуністам Закарпаття (обмін делегаціями, навчання партійних кадрів, співробітництво друкованих видань, шефство над комсомольськими організаціями та ін). Було зроблено важливий висновок, що тільки погодженими діями трудящі західноукраїнських земель зможуть скинути соціальний і національний гніт і возз’єднатися в єдиній українській радянській державі. З другої половини 20-х років при ЦК КП(б)У для розв’язання поточних справ і обміну інформацією постійно перебував представник Закарпатського крайкому КПЧ.

У 1938 р. над Чехословаччиною нависла фашистська загроза. КПЧ, і в тому числі Закарпатська крайова організація, поставили перед буржуазним урядом вимогу встановити дружні відносини з СРСР і виступити єдиним фронтом проти цієї загрози. Та боягузтво чехословацької буржуазії і її уряду, капітулянтська позиція імперіалістичних верховодів призвели до горезвісної Мюнхенської угоди. Трудящим краю були нав’язані націоналістичні “автономні” уряди А.Бродія та А.Волошина. Згодом частину території Закарпаття за так званим Віденським арбітражем Гітлер кинув під чобіт хортіївської Угорщини, а невдовзі угорські фашисти окупували весь край.

В цей трагічний час тільки Країна Рад рішуче виступила проти фашистської окупації. Народний комісаріат закордонних справ СРСР 18 березня 1939 р. направив ноту протесту Німеччині, в якій зазначалося: “Дії німецького уряду послужили сигналом до грубого вторгнення угорських військ в Карпатську Русь і до порушення елементарних прав його населення”.

Окупанти встановили на Закарпатті режим жорстокого терору. Було заборонено діяльність комуністичної організації, видання газети “Карпатська правда”. Сюди прибули більше тисячі жандармів, були збудовані нові тюрми, концтабір на Рахівщині, куди отрапили тисячі людей. Та це не послабило віру закарпатців у кращу долю...

Після окупації Закарпаття крайова партійна організація, загнана в підпілля, розгорнула антифашистський рух, партизанську боротьбу. На початку 1942 р. в горах десантувалася група на чолі з О.Борканюком, але властям вдалося вислідити і жорстоко розправитися з нею. Борканюк після тортур був страчений у будапештській в’язниці 3 жовтня 1942 р. В передсмертному листі-заповіті дружині і дочці він писав: “Почуваю себе здоровим, повним енергії, необмеженої охоти до життя... І нема рятунку. Мушу вмирати. За те йду на смерть сміло, мужньо, так, як людям мого покрою належить”. Борканюку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Наслідком жорстокого переслідування учасників антифашистського руху був арешт у 1942 р. 137 патріотів, з яких 11 страчено. Розстріляно 31 антифашиста з групи Ф.Патакі. А загалом в тюрми і концтабори було кинуто 183 тис. закарпатців, з яких 115 тис. закатовано. Та боротьба не припинялася. На території краю діяли партизанські з’єднання О.Тканка, В.Русина, Д.Усти, І.Прищепи та ін.

Вирішальне значення у створенні умов для самовизначення закарпатців мав визвольний похід Червоної Армії у Великій Вітчизняній війні. Війська 4-го Українського фронту, зокрема 1 і 18 гвардійських армій, 17 гвардійського стрілецького корпусу і 8 повітряної армії, протягом вересня – жовтня 1944 р. зламали т. зв. “лінію Арпада”, оволоділи гірськими перевалами і визволили Закарпаття. Подвиг радянських воїнів у Карпато-Ужгородській операції дістав високу оцінку: Москва тричі салютувала визволителям краю, 59 частинам і з’єднанням присвоєно почесне звання “Карпатських”, “Мукачівських”, “Ужгородських”, 60 – удостоєні бойових орденів, тисячі воїнів відзначені нагородами Батьківщини, а 30 з них стали Героями Радянського Союзу.

Населення Закарпаття щиро і радо зустрічало визволителів. Ось що писав у своєму донесенні начальник політвідділу Ямпільської дивізії: “Як тільки увійшли частини в м. Рахів, весь народ вийшов на вулиці в святковому одязі... Вивішувались червоні прапори на багатьох будинках міста. Жителі з гір рвалися в місто” (Прим.4).

Патріотичним обов’язком вважали закарпатці свою безпосередню участь в подальших боях. Понад 25 тис. добровольців з їх числа влилися в Червону Армію. 19 тисяч з них удостоєні орденів і медалей, а командир танка Степан Вайда став Героєм Радянського Союзу і Героєм Чехословаччини. Багато закарпатців воювали в Чехословацькому корпусі, народному ополченні, русі опору в західних країнах.

Наближаючи возз’єднання

Населення краю з перших днів визволення відчуло, що прийшли свої. В цей важкий час, коли ще палала світова війна, а над закарпатцями нависла загроза голоду, з фондів 4-го Українського фронту їм було виділено безплатно або за зниженими цінами 433 тис. пудів зерна, понад 9 тис. пудів солі, 500 тис. літрів гасу та ін. Оперативно обладнані 150 медичних пунктів обслужили понад 64 тис. чол. До лікарень було передано значну кількість хірургічних інструментів і різних препаратів, понад 750 кг ліків тощо.

У щойно визволених містах і селах трудящі приймали резолюції, в яких ставилася вимога про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. “Наша велика мати-Батьківщина – Україна, – говорилося в резолюції мешканців мукачівського Підгороду, – хай приймає нас, дітей своїх, у свої обійми” (Прим.5). Могутній рух трудящих за возз’єднання очолили комуністи, які вийшли з підпілля. Уже наприкінці жовтня в містах, робітничих селищах і багатьох селах були створені первинні партійні осередки. 31 жовтня відновила діяльність Мукачівська міська партійна організація на чолі з І.Туряницею. 12 листопада пройшла перша Мукачівська окружна конференція. А згодом такі конференції відбулися в інших округах і містах. Важливу роль у згуртуванні партійних сил відіграла газета “Карпатська правда”, що відродилася під назвою “Закарпатська правда”.

13 листопада 1944 р. ініціативна група провела в Мукачеві нараду представників комуністичних організацій. На ній обговорено питання про визволення Закарпаття Червоною Армією і політичній стан у краї, про підготовку конференції Комуністичної партії Закарпатської України. Було обрано оргкомітет по її скликанню на чолі з І.Туряницею.

Перша конференція комуністичної організації Закарпаття відбулася в м.Мукачево 19 листопада 1944 р. На неї прибули 294 делегати від усіх парторганізацій, з яких 35% – робітники, 50 – селяни, 15 – представники передової інтелігенції. Серед делегатів були випробувані в революційних битвах ватажки комуністів С.Борканюк, С.Вайс, І.Ваш, А.Зеленяк, М.Климпотюк, М.Мацканюк, В.Попович, С.Симулик, Д.Тарахонич, І.Туряниця, В.Фущич та ін.

Ось як згадує про атмосферу на конференції делегат М.Пелехач: “З усіх кутків краю зібралися комуністи, які пройшли через тортури фашистських катівень, фронти війни. Ми обнімалися, цілувалися. Ми були вільні! Вільним був наш край, його трудовий люд! І ми могли тепер, завдяки визволенню героїчною Червоною Армією нашого краю, вільно й відверто вирішувати його дальшу долю” (Прим.6).

Конференцію відкрив голова оргкомітету І.Туряниця. На порядку денному стояли питання:

1) про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною;

2) про чергові завдання Комуністичної організації Закарпатської України;

3) організаційне оформлення КПЗУ.

Доповідачі С.Вайс, І.Керча та І.Туряниця підкреслювали історичне значення визволення краю, одностайне прагнення трудящих до возз’єднання з братами на Сході. Перед партійними організаціями ставилися завдання по налагодженню нового суспільно-політичного життя в краї. “Наш народ усвідомлює, – говорив у доповіді І.Туряниця, – що воля буде повною і віковічною, коли здійсняться віковічні прагнення народу возз’єднатися в єдиній сім’ї” (Прим.7). Про це йшлося і у виступах інших делегатів.

Конференція одноголосно прийняла резолюцію “Про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною”. В ній проголошувалося: “Перша партійна конференція Закарпатської України, висловлюючи волю і національне прагнення свого народу, вимагає усунути історичну несправедливість і возз’єднати Закарпатську Україну з Радянською Україною” (Прим.8).

У резолюції “Про чергові завдання Комуністичної організації Закарпатської України” наголошувалося, що основним завданням комуністів є мобілізація сил народу для остаточного розгрому гітлерівської Німеччини. У програмі партії на найближчий період заявлялося про необхідність якнайшвидшої відбудови лісової і деревообробної промисловості, поліпшення матеріально-побутового становища трудящих, встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, забезпечення роботою всіх трудящих, всебічне сприяння Народним комітетам у відкритті шкіл, налагодженні безплатного навчання рідною мовою та ін.

Конференція постановила об’єднати всі комуністичні організації краю в Комуністичну партію Закарпатської України. Було обрано Центральний Комітет КПЗУ в складі 24 членів. Першим секретарем ЦК КПЗУ став Іван Туряниця.

Комуністи Закарпаття розгорнули різнобічну роботу по здійсненню рішень конференції. Повсюдно створювалися органи державної влади – Народні комітети. До їх складу входили, як правило, колишні партизани, інші активні учасники антифашистської боротьби, представники робітників, трудового селянства, прогресивної інтелігенції. У центр своїх турбот вони поставили відбудову народного господарства, забезпечення населення продовольством, житлом, ремонт шкіл, налагодження торгівлі, створення народних кухонь, допомогу Червоній Армії, вшанування пам’яті полеглих тощо, а головне – досягнення возз’єднання з Радянською Україною. З ініціативи комуністів, за рекомендаціями партійних організацій на велелюдних мітингах і зборах обиралися делегати на І з’їзд Народних комітетів, яким було дано накази трудящих.

Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України відбувся 26 листопада 1944 р. в м. Мукачеві за участю 663 делегатів – 178 робітників, 258 селян, 172 представників інтелігенції, 55 торгівців та ремісників. Тобто з’їзд представляв усі прошарки населення краю. Його делегатами були українці, русини, росіяни, угорці, словаки, румуни, німці, євреї. З них 33,6% – комуністи. Гостями з’їзду були представники Червоної Армії.

На з’їзді обговорювалися питання: про визволення Закарпатської України від німецько-фашистських загарбників, про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, про наділення селян, робітників та службовців землею і лісом; про вибори Народної Ради Закарпатської України.

Про історичне значення визволення Закарпаття та всенародне волевиявлення говорив у своїй доповіді перший секретар ЦК КПЗУ І.Туряниця.

Делегати з’їзду одностайно прийняли Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою і вихід зі складу Чехословаччини. Маніфест став воістину історичним документом, в якому втілювалися одвічні прагнення закарпатців до єднання з своїми єдинокровними братами на Сході. За рішенням з’їзду вперше в історії краю господарями землі стали безземельні та малоземельні селяни. З’їзд обрав вищий орган державної влади – Народну Раду в складі 17 чоловік. Комуніст І.Туряниця став головою Ради, його заступниками – безпартійні П.Сова та П.Лінтур. З’їзд звернувся до Уряду Союзу РСР, Президії Верховної Ради УРСР і Ради Народних Комісарів республіки з проханням прийняти Закарпаття в сім’ю радянських народів.

Протягом листопада – грудня 1944 р. в краї пройшли масові мітинги та народні збори, учасники яких схвалювали рішення з’їзду. Під Маніфестом підписалося понад 250 тисяч чоловік. Його підтримали не лише українці, а й угорці, румуни, словаки, представники інших національностей. А обрана Народна Рада дійсно стала виразником інтересів народу. Вона прийняла важливі рішення про переведення народного господарства, усього соціально-економічного укладу життя на рейки соціалістичного будівництва.

Правда, класові вороги намагалися противитися цьому. А делегація чехословацького емігрантського уряду, спираючись на націоналістів та реакційних клерикалів, силкувалася перешкодити возз’єднанню, вдаючись до різних провокацій. Так звані воєнні коменданти чехословацької буржуазної влади протидіяли розповсюдженню комуністичних газет, стріляли в народних дружинників. Але ці потуги були марними. Народна Рада 5 грудня зажадала від президента Чехословаччини Е.Бенеша терміново відкликати урядову делегацію із Закарпаття.

29 червня 1945 року в Москві було укладено Договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. 30 червня сьома сесія Верховної Ради УРСР схвалила цей акт. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. була утворена Закарпатська область.

25 грудня 1945 року Комуністичну партію Закарпатської України було прийнято до складу ВКП(б), створено Закарпатський обком Компартії. України.

Нині деякі т.зв. “історики-аналітики”, які ще недавно сито годувалися з радянського столу, намагаються кинути тінь на наше минуле, вишуковують якийсь “об’єктивізм” в історичному процесі. Робляться, зокрема, спроби довести, ніби возз’єднання було не народним волевиявленням, а спланованими діями радянського керівництва, здійснено в інтересах тільки комуністів. Безперечно, комуністи, завжди виражаючи інтереси трудового народу, і в цей вирішальний історичний період не могли стояти осторонь, виступили організуючою силою суспільства. Як робили це завжди, коли йшлося про головне – свободу і щастя Закарпаття. Кажуть, далі, ніби возз’єднання відбулося лише в інтересах українців, його не підтримали представники інших національностей, а нова, Радянська влада вдалася до репресивних заходів щодо угорців, німців... Але про що свідчать факти? По-перше, серед делегатів I з’їзду Народних комітетів, як вказувалося, окрім українців були угорці, румуни, німці, словаки, євреї, представники інших національностей. По-друге, багатонаціональним був склад Народної Ради. По-третє, під Маніфестом про возз’єднання стоять підписи представників усього спектру національностей краю.

Водночас певні несправедливості до окремих громадян справді допускалися. То був складний період. Ще точилася одна з найкровопролитніших воєн. Окупанти намагалися посіяти на Закарпатті міжнаціональну та міжрелігійну ворожнечу. Тут діяли фашистські й профашистські, націоналістичні організації, різні спецслужби. Все це було реальністю. Певно, деякі заходи в цій ситуації могли бути більш виваженими. Зокрема щодо тих громадян, які звинувачувалися в співробітництві з фашистським режимом. Проте не це було головним, а історичний вибір закарпатців.

Організатори будівничих звершень

Страхітливу спадщину залишили після себе експлуататори. Тисячоліття Закарпаття слугувало колоніальною окраїною Угорщини, Австрії, Чехословаччини, інших держав. Виробничих потужностей тут було розташовано в 136 разів менше, ніж, наприклад, у Чехії і Моравії. 70% селянських господарств залишалися пролетарськими і напівпролетарськими. В краї панувало суцільне безробіття (Прим.9). А в роки фашистської окупації становище стало ще гіршим.

Подолати таку спадщину можна було тільки спираючись на могутній економічний потенціал Радянського Союзу, на засадах соціалістичного будівництва. В цьому й полягали головні переваги обраного нашими батьками шляху творення нового життя. Ще диміла згарищами Україна, а вже її народ прийшов на допомогу закарпатцям. Сюди було завезено велику кількість техніки, продовольства, товарів народного споживання, посівного зерна, ліків тощо.

Допомога Закарпаттю стала державною справою. Вже у 1945 р. Раднарком УРСР направив сюди групу досвідчених фахівців, які вивчили стан економіки та природних ресурсів краю з метою здійснення його планомірного розвитку. Конкретні завдання щодо цього було визначено в Законі про п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1946 – 1950 роки. Тут, зокрема, зазначалося: “…Забезпечити якнайшвидшу відбудову й розвиток усіх галузей народного господарства й культури Закарпатської області... Передбачити першочергову відбудову й розвиток деревообробної, лісохімічної та харчової промисловості. Організувати промисловість по видобутку бурого вугілля і збудувати нові підприємства легкої промисловості”. Відповідно до закону було прийнято ряд конкретних рішень. Загалом же за 5 років в ЦК КП(б)У і Раді Міністрів УРСР питання розвитку економіки й культури області обговорювалися 20 разів і 4 рази – в ЦК ВКП(б).

Здійснення соціалістичних перетворень на Закарпатті – окрема тема досліджень. Тут обмежимося лише деякими узагальненнями. До визволення промисловість займала в економіці краю лише 2,2%. Тому першорядну увагу було приділено індустріалізації. На кінець 1945 р. в області вже діяли 174 промислові підприємства. Протягом наступних двох років було відбудовано ще 118 і заново збудовано 191. За цей час повністю відновила роботу лісова й лісохімічна промисловість, стали до ладу 5 нових лісозаводів, розпочалося спорудження Рахівської картонної фабрики. Було повністю відновлено виробництво будівельних матеріалів, організовано місцеву й кооперативну, реконструйовано харчову промисловість. Легка галузь складалася з 12 практично заново збудованих швейних, взуттєвих, трикотажного підприємств та фабрики головних уборів. Було створено Мукачівське шахтоуправління. Розпочалося спорудження Теребле-Ріцької ГЕС. На кінець 1950 р. порівняно з 1945 р. кількість діючих заводів і фабрик зросла в 7, а випуск продукції на них – у 10 разів.

70 – 80-і роки позначилися прискореним розвитком промисловості, орієнтацією її на науково-технічний прогрес, структурну перебудову галузей. Ці зміни, а водночас високу зайнятість, особливо в гірських районах, принесли в Закарпаття приладо- і машинобудування, радіоелектроніка. Було зведено десятки підприємств цієї галузі не тільки в містах, а й у селищах, великих селах, де містилися вільні трудові ресурси.

Разючі зміни сталися в лісопереробній промисловості. Виникли потужні комплекси з глибокою переробкою деревини, різким збільшення випуску меблів. Меблеві підприємства виробляли в середньому за рік 75 тис. гарнітурів. Позитивні кількісні й якісні зміни відбулися в легкій і харчовій промисловості. Перебудовано промисловість будівельних матеріалів, створено потужну будівельну індустрію.

Загалом промисловість на кінець 80-х років у структурі народного господарства краю займала 80%, виробляла продукції більш як на 4 млрд. доларів США. Обсяг промислового виробництва зріс порівняно з 1946 р. у 65 разів, продукція експортувалася майже в 50 країн світу.

Радикальні зміни відбулися в аграрному секторі. Виникли потужні колективні господарства, які забезпечували щорічні прирости виробництва сільгосппродукції, доходів колгоспів і радгоспів. На початок 10-ї п’ятирічки річні капвкладення в цю галузь становили майже 100 млн. крб.. За рахунок держави було меліоровано близько 170 тис. га сільгоспугідь. Лише за 1965 – 1979 рр. на селі збудовано 2,7 млн. кв. м житла, 123 школи, 87 закладів культури, дошкільних дитячих закладів на 4,7 тис. дітей тощо. Порівняно з 1946 роком урожайність зернових зросла в 6, овочів – у 2,5 раза. Набагато збільшилося поголів’я худоби і виробництво тваринницької продукції. Високорентабельним стали садівництво й виноградарство. Валова продукція сільського господарства сягнула 709 млн. крб. За успіхи в розвитку сільського господарства Закарпатська область у 1958 р. була нагороджена орденом Леніна.

Корінні зрушення сталися в інших галузях економіки. За роки Радянської влади в народне господарство Закарпаття вкладено в цілому понад 7 млрд. крб. Успішно розвивалися транспорт, торгівля, побутове обслуговування, житлове і шляхове будівництво. Про закарпатські села-писанки знали далеко за межами області. На міцній економічній основі зріс добробут трудящих, їх соціальна захищеність. В краї сталася справжня культурна революція. Важливий підсумок соціалістичних перетворень – дружба народів, забезпечення всебічного розвитку усіх національностей, які проживають у краї, сформування нової соціальної спільноти високоосвічених, активних громадян, справжніх патріотів і інтернаціоналістів. Понад 50 тисяч закарпатців були удостоєні високих державних нагород, в т.ч. 44 – звання Героя Соціалістичної Праці, а Г.М.Ладані і Ю.Ю.Пітра – двічі.

Процес стабільного розвитку Закарпаття, як і всієї Радянської Батьківщини, був перерваний контрреволюційним переворотом в серпні 1991 року.

Назад, у ХІХ століття?!

“Підступно узурпувавши владу, – зазначив перший секретар ЦК КПУ П.М.Симоненко на ХХХVІІ з’їзді партії, - правлячий режим завершує, всупереч волі народу, реставрацію капіталізму. В результаті Україна фактично втратила свій потужний фінансово-економічний і виробничо-технічний потенціал і опинилася серед відсталих, слабо розвинених країн світу. Плачевне економічне становище стало основною причиною злиденного життя абсолютної більшості народу, доведеного злочинною владою до відчаю, до межі виживання” (Прим.10). Цей висновок цілком підтверджується сьогоднішньою реальністю Закарпаття, яке під керівництвом есдеків об’єднаних зазнало цілковитого занепаду, знову стає відсталою околицею третьорозрядної буржуазної держави. Знищено колись потужну промисловість, відбулася суцільна деіндустріалізація краю, т.зв. “ринкові реформи” в аграрному секторі призвели до повної ліквідації сільгосппідприємств.

Ось дані статистики. Вартість основних засобів (у доларовому еквіваленті) в 2003 р. до 1990 р. становила лише 19,2%, продукція промисловості – 7, сільського господарства – 25, інвестицій в основний капітал – менше 5, обсяг підрядних будівельних робіт – 14,3, перевезення вантажів – 4,4 і пасажирів – 38,7, роздрібний товарообіг – 14%. На душу населення виробляється в чотири рази менше промислової продукції від середнього показника по державі. Середньомісячна зарплата (теж у доларовому еквіваленті) знизилася у 4,3 раза. Розвал економіки призвів до найбільшого лиха – масового безробіття. Якщо 13 років тому в області було зайнято 535 тис. осіб, то нині трохи більше 200 тис. Від безробіття особливо потерпає населення гірських районів. Тому близько 300 тис. громадян вимушені шукати заробітку в чужих країнах. Там вони зазнають посиленої експлуатації, безправ’я, образ. А сотні їх щороку повертаються додому в домовинах...

За нинішніх умов обласна комуністична організація, відзначивши 26 серпня ц.р. десятиріччя відновлення своєї діяльності, перерваної незаконною забороною КПУ в 1991 р., активізує зусилля по захисту прав і свобод трудящих, залученню широких мас до боротьби з антинародним режимом. В усіх містах і районах області, багатьох населених пунктах діють партійні організації. Комуністи виступають ініціаторами протестних акцій. Вони проводять велику організаторську і роз’яснювальну роботу у ході президентської виборчої кампанії, розкривають людям праці об’єктивну потребу перемоги кандидата від Компартії П.М.Симоненка. Численні зустрічі з ним виборців області засвідчили великий авторитет лідера комуністів серед закарпатців.

Оглядаючи здобуте, аналізуючи упущене, ще і ще раз зважуємо свої можливості, шукаємо невикористовувані резерви. До цього нас зобов’язує і боротьба попередніх поколінь закарпатських комуністів, зокрема 20 – 30-х років. Їх досвід є дуже повчальним. Адже організовані ними численні масові протестні акції, спрямовані на захист політичних, економічних і соціальних інтересів трудящих, збирали десятки тисяч людей. Актуальним і корисним є досвід роботи наших попередників у громадських організаціях. Комуністи плідно працювали в червоних профспілках, комсомолі, Спілці працюючого селянства, в робітничо-селянському кооперативі “Єдність”, Товаристві освіти трудящих, крайкомі Федерації пролетарської фізкультури, в органі червоної допомоги і Союзі друзів СРСР, кредитних спілках та інших об’єднаннях. Комуністи активно використовували парламентські форми боротьби. Парламентаріями в різні часи були лідери закарпатських комуністів О.Борканюк, І.Локота, П.Терек, І.Мондок, Й.Гаті, М.Сидоряк, Е.Шафранко та ін. В законодавчому органі буржуазної Чехословаччини вони виступали полум’яними, самовідданими захисниками знедолених. Значною була участь комуністів в низових органах представницької влади. У 1937 р., наприклад, комуністи працювали старостами або їх заступниками у 84 селах, керували двома містами.

Повчальним є досвід наших попередників і з випуску друкованих видань. Органами крайкому були газети “Карпатська правда” та “Мункаш уйшаг”, для юнаків і дівчат видавалася газета “Працююча молодь”, для селян – “Голос життя”. Виходив популярний “Календар “Карпатської правди”. Проводилися цікаві масово-політичні заходи з різними категоріями знедоленого населення.

Творчо застосовуючи власний історичний досвід та набутки партійних організацій інших областей країни, нинішнє покоління закарпатських комуністів примножує свої зусилля у боротьбі за перемогу ідей соціалізму, за Радянську владу. Відзначення 60-річчя визволення краю від гітлерівсько-хортіївських окупантів, І конференції Комуністичної партії Закарпатської України та І з’їзду Народних комітетів додає нам гордості, енергії і натхнення у цій благородній, гуманній і справедливій боротьбі.

ПРИМІТКИ:

1. Ленін В.І. Повне зібр. тв., т. 38, с. 145.
2. Нариси історії Закарпатської обласної парторганізації. Ужгород, 1980, с. 12 – 13.
3. Ленін В.І. Повне зібр. тв., т. 40, с. 126.
4. Шляхом Жовтня. Зб. документів, т. 6, с. 25.
5. Там же, с. 54.
6. Закарпатська правда, 1974, 19 листопада.
7. Шляхом Жовтня, т. 6, с. 60.
8. Там же, с. 62.
9. Там же, с. 100.
10. Політичний звіт Центрального Комітету Компартії України XXXVII з’їздові Комуністичної партії України // Комуніст України, 2003, № 3 – 4, с. 7.