В.ЯКУНІН

Він був сином свого часу

Навряд чи хто з вітчизняних учених — наших сучасників досліджує історію Комуністичної партії України, діяльність її визначних представників так добросовісно, на основі справді наукової методології, як доктор історичних наук, професор В.Ф.Солдатенко. Підтвердження цього — його книги “Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника” (К., 2002, 352 с.), “Початок звитяжного шляху. Створення Комуністичної партії України” (К., 2003, 100 с.), численні статті в наукових збірниках, газетах, журналах, у тому числі і в “Комуністі України”. Ці праці корисні і для комуністів, і для людей інших політичних поглядів, бо дають об’єктивно-наукове знання про епоху соціалізму, з якої вийшло сучасне суспільство, а без знання минулого не можна правильно творити майбутнє.

Герой нової книги* — широко відомий не лише в Україні, а й за її межами діяч більшовицької партії, якого особисто знав і високо цінував В.І.Ленін, не замовчуючи водночас слабких сторін характеру. Так, у “Листі до з’їзду” вождь партії зазначив: “…Пятаков — людина безсумнівно видатної волі і видатних здібностей, але він надто захоплюється адміністраторством і адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластись у серйозному політичному питанні” (Ленін В.І. Повне зібр. тв., т. 45, с. 329).

Автор книги справедливо наголосив на тому, що Ленін вигідно вирізнявся з-поміж керівників партії не лише здатністю об’єктивно оцінювати своїх соратників, а й умінням підтримувати і розвивати в них позитивні риси і стримувати негативні. Це повною мірою стосувалося і Г.Л.Пятакова. Ще в дореволюційний період він припускався серйозних ідейних і політичних помилок, за що гостро критикувався В.І.Леніним. Неправильну позицію в ряді питань займав і після Жовтня, підпадаючи під вплив то М.І.Бухаріна, то Л.Д.Троцького. Та все ж Ленін не раз доручав Пятакову виконання дуже відповідальних завдань, враховуючи його відданість справі партії і видатні організаторські здібності. На доказ цього в книзі розповідається про виклик Георгія Леонідовича з Києва до Петрограда для роботи в Держбанку в перші дні після повалення Тимчасового уряду, направлення на військово-політичну роботу в Червону Армію у період боротьби з денікінщиною та врангелівщиною, призначення керівником відбудови кам’яновугільної промисловості Донбасу по завершенні громадянської війни, далі — у Вищу раду народного господарства країни...

Зовсім інші, одномірні, різко негативні, оцінки діяльності Г.Л.Пятакова утвердилися в історико-партійній літературі після суду над ним за сфальсифікованою справою т. зв. “паралельного антирадянського троцькістського центру” (січень 1937 р.). Так тривало аж до 1988 р., коли Г.Л.Пятакова було повністю реабілітовано в судовому і партійному відношенні. Невдовзі в пресі почали з’являтися статті, в яких простежувалося прагнення неупереджено, правдиво висвітлити діяльність цього партійного діяча. А першою фундаментальною політичною біографією Г.Л.Пятакова стала рецензована книга.

Вражає ретельність, з якою автор вивчив усі доступні йому історичні джерела, найрізноманітніші думки політичних діячів та вчених щодо постаті Г.Л.Пятакова, обстановки, в якій йому довелося працювати в різні роки. Тактовно, з повагою до історії та історичних діячів, на основі великої кількості документів розкрито сильні і слабкі сторони характеру, часом потворні методи діяльності, обмеженість світогляду Пятакова. Пояснення цього В.Ф.Солдатенко справедливо вбачає в особливостях виховання, оточення, епохи, яка дійсно була революційною. Якраз революційність епохи формувала людей типу Пятакова.

Крок за кроком автор книги простежує становлення особистості Г.Л.Пятакова, пройдений ним шлях від бунтаря-анархіста до ліворадикального марксиста. Про це йдеться в параграфах першого розділу праці “Родина”, “Училище”, “Анархо-бунтарство”, “Захоплення марксизмом”.

В наступних розділах — “У пошуках берега”, “Кругосвітні мандри”, “У революційному вирі” розкрито практичну й теоретичну діяльність Пятакова в лавах Російської соціал-демократичної робітничої партії, до якої він вступив у 1910 р. Через два роки Пятаков став секретарем Київського комітету РСДРП, у травні 1917 р. — головою цього комітету, на початку жовтня — ще й головою виконкому Київської Ради робітничих депутатів, наприкінці того ж місяця — також і головою ревкому, який очолив збройне повстання проти сил, вірних поваленому в Петрограді Тимчасовому урядові Росії.

Чому саме Г.Л.Пятаков, незважаючи на його серйозні помилки антиленінського характеру, засуджені Квітневою всеросійською конференцією РСДРП(б), а потім і київськими більшовиками, відіграв у буремному 1917 р. роль загальновизнаного, авторитетного лідера міської партійної організації, революційних робітників і солдатів Києва? Авторові книги вдалося переконливо показати, що справа не тільки в умінні працювати в масах, а насамперед у відданості комуністичній ідеї, фанатичній вірі у світову революцію. Без такої майже релігійної віри “товариш Юрій” не відбувся б як історична постать і особистість.

Багато уваги В.Ф.Солдатенко приділив участі Г.Л.Пятакова в утворенні Комуністичної партії України. Георгій Леонідович був одним з ініціаторів скликання Таганрозької партійної наради 19 — 20 квітня 1918 р., головував на її засіданні у перший день. Його позиція на нараді щодо статусу КП(б)У дістала вияв у підтримці проекту рішення: “Утворити самостійну комуністичну партію, яка має свій Центральний Комітет і свої партійні з’їзди і зв’язана з Російською Комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)”.

Чому Г.Л.Пятаков зайняв саме таку позицію, а не підтримав проект Е.Й.Квірінга про утворення автономної партії у складі РКП(б)? На нашу думку, В.Ф.Солдатенко дає цьому вибору правильне пояснення: “Максимально самостійна, лише в загальноідейному сенсі залежна від РКП(б), автономна і в тактиці, і в організації Компартія України відкривала “лівим комуністам”, їх лідерові Г.Пятакову шлях до реалізації власних задумів, радикальної політики, спрямованої на роздмухування вогнища революційних процесів у Європі та й в усьому світі. При цьому саме Україні відводилася роль могутнього детонатора соціальних вибухів” (с. 164). Автор книги переконливо довів безпідставність таких розрахунків Пятакова.

Свою принципову позицію Г.Л.Пятаков відстоював і на I з’їзді КП(б)У. Як відомо, з’їзд не підтримав її і більшістю голосів прийняв історичну резолюцію про утворення КП(б)У як невід’ємної складової частини РКП(б), що, безперечно, більше відповідало тогочасній обстановці і перспективним завданням соціалістичного будівництва в Україні, Росії та інших державних утвореннях на території колишньої імперії.

Незважаючи на нищівну поразку в цьому головному питанні порядку денного з’їзду, Пятаков завдяки підтримці “лівої” більшості з’їзду був обраний членом Центрального Комітету, а на першому Пленумі ЦК — секретарем ЦК, головою Закордонного бюро ЦК КП(б)У і членом Всеукраїнського Центрального військово-революційного комітету.

Ставши у 27-річному віці першим в історії секретарем ЦК КП(б)У (тоді існувала посада лише одного секретаря ЦК), під чиїм керівництвом новостворена організація робила перші, як всім відомо, найважчі кроки, Пятаков змушений був, однак, менш ніж через два місяці відмовитися від цього найвищого в ЦК поста через допущені ним серйозні помилки. Нетривалий час (листопад 1918 р. — січень 1919 р.) через подібні помилки пропрацював він і Головою Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

У чому суть і причина помилок Г.Л.Пятакова? Чи все тут зумовлювалося негативними рисами його характеру? На нашу думку, автор книги має цілковиту рацію, зазначаючи: “Те, що відбувалося у керівництві Комуністичної партії (більшовиків) України на початках її непростого шляху, було виявом хвороби, яку В.Ленін дуже точно назвав “дитячою хворобою “лівизни” в комунізмі”, а відтак втіленням загальних тенденцій міжнародного, світового визвольного, революційного, робітничого, комуністичного руху. Мало яку з тогочасних компартій, що тільки народжувались, ця хвороба обійшла стороною, не залишила своїх болісних слідів” (с. 208).

Подолання помилок лівацького характеру давалося Георгію Леонідовичу нелегко, позбувшись одних, він припускався нових і в 1927 р. був навіть виключений з ВКП(б) за належність до троцькістсько-зінов’євської внутріпартійної опозиції. Проте Пятаков не мислив свого життя поза партією. Наприкінці березня 1928 р. він наголосив у розмові з журналістом: “Коли даєш собі звіт, що таке партія, що вона зробила і робить, просто дивним здається ваше запитання: “Чому ви так засмучені, що вас, Пятакова, виключили з партії? Чому ви так хочете якомога швидше до неї повернутися?”… В революції, яка підбирається до світу, невже ви думаєте, що я, Пятаков, не братиму участі? Де ж тоді я буду? А задля якого дідька я тоді жив? Невже ви думаєте, що у великому світовому перевороті, в якому вирішальним фактором буде наша партія, я буду поза нею? А поза — значить бути нулем. Щоб бути в партії, брати участь в її рядах у прийдешніх світових подіях, я повинен віддати їй без останку самого себе, злитися з нею, щоб у мені не було жодної часточки, яка б не належала партії, з нею не узгоджувалася. І ще раз скажу: якщо партія для її перемог, для здійснення її мети вимагатиме біле вважати за чорне, я це прийму і зроблю це моїм переконанням” (с. 277 — 278).

Й.В.Сталін та його оточення, зазначає автор книги, очевидно, швидко збагнули, що колишній опозиціонер більше не становить для них небезпеки, навпаки, його знання, досвід, організаторські здібності можна використати для здійснення справді гігантських господарських перетворень, до яких ВКП(б) приступила наприкінці двадцятих років. Пятакова не лише поновили в партії, а й невдовзі знову обрали членом ЦК ВКП(б). Він призначається заступником голови Держбанку СРСР, потім — першим заступником голови Вищої ради народного господарства СРСР, нарешті — заступником наркома важкої промисловості. Ставши однією з ключових фігур у проведенні індустріалізації країни, “правою рукою” наркома Г.К.Орджонікідзе, Пятаков брав активну участь у реконструкції діючих підприємств і спорудженні нових, створенні цілих галузей промисловості.

Велике враження на делегатів XVII з’їзду ВКП(б) справив більш як годинний виступ Г.Л.Пятакова в обговоренні доповіді про другий п’ятирічний план. Ця промова була фактично розгорнутою доповіддю про стан і перспективи розвитку важкої промисловості, відзначалася безмежною вірою в успіх справи індустріалізації.

“Не лише близьке оточення, — пише В.Ф.Солдатенко, — а й широкий загал знав, що не було людини, більше за Георгія Леонідовича закоханої у “процес індустріалізації”, ніхто індустріалізацію так не звеличував, не поетизував, не оспівував, не віддавався їй до втрати всіх сил. Тут він залишався невиправним романтиком, непереборним ідеалістом, невиліковним утопістом” (с. 282). На доказ такої оцінки Пятакова наводяться його слова: “Наша партія знайшла чудодійний засіб змусити радянську країну крокувати вперед недоступними для інших країн семимильними кроками. Цей засіб називається п’ятирічними планами… З допомогою цих планів ми зробимо неможливе можливим і в найкоротший час станемо найсильнішою індустріалізованою країною в світі. Для мене це неспростовна істина. А кожен день нашого існування, нашого зміцнення і могутності, нашого впливу на світ — скорочує на 5 — 10 років саме існування капіталізму. Ми йдемо вгору, капіталізм вниз. Я переконаний, що через 15 — 20 років капіталістичний світ являтиме собою руїни, охоплюватиметься революціями” (там же).

Це було явним перебільшенням можливостей радянської економіки, проявом т. зв. революційного нетерпіння, притаманного переважній більшості тогочасних більшовиків. Втім, “романтикам” і “утопістам” сталінської епохи вдалося досягти величезних успіхів у зміцненні економічної й оборонної могутності країни, що підтвердила Перемога у Великій Вітчизняній війні.

Г.Л.Пятаков не дожив до війни чотири роки. Більше того, він, хто відіграв далеко не останню роль в індустріалізації країни, був оббріханий і знищений фізично як “шкідник”, “диверсант”, “шпигун іноземних розвідок”…

На закінчення зазначу, що вся книга читається з великим інтересом, завдяки їй повніше уявляєш не лише яскраву, хоч і вкрай суперечливу, особистість Г.Л.Пятакова, а й історичні обставини, за яких йому випало проводити революційно-перетворюючу діяльність в лавах більшовицької партії. Автор продемонстрував справді науковий, об’єктивний погляд на події, що стали об’єктом його дослідження. Правдиво показано стосунки Г.Л.Пятакова з В.І.Леніним, Й.В.Сталіним, Л.Д.Троцьким, М.І.Бухаріним, Є.Б.Бош та іншими історичними постатями. Рецензована праця посяде помітне місце в сучасній українській історіографії.

Водночас автор іноді надто вип’ячує деякі риси характеру героя книги, які нібито відрізняли його від інших партійних діячів. В дійсності не меншими, ніж Пятаков, фанатиками революції, жорстокими і до ворогів, і до соратників, і до простої людності були Л.Д.Троцький, Ф.Е.Дзержинський, Г.К.Орджонікідзе, М.О.Скрипник та багато інших. Було б цікаво, якби автор у книзі прослідкував, як після Леніна поступово партійна товариськість замінювалась відносинами догоджання керівникам, підозрілістю тощо.

І ще про одне. Книга вийшла друком у Києві українською мовою. Це видається виправданим, оскільки Г.Л.Пятаков був одним із засновників і перших лідерів Комуністичної партії України. Проте і до, і після Жовтневої революції його політична діяльність не обмежувалась Україною, він був відомий усій більшовицькій партії як активний учасник її всеросійських (всесоюзних) з’їздів, конференцій, пленумів ЦК, опонент, у ряді випадків, В.І.Леніна та Й.В.Сталіна, до того ж, тривалий час працював на керівних державних посадах у Москві. З огляду на це було б бажано видати книгу і російською мовою, з тим щоб ознайомитися з нею могли і читачі інших пострадянських держав.