Від заборони Комуністичної партії України в серпні 1991 р. до визнання Конституційним Судом України цієї заборони неконституційною минуло більше десяти років. Шлях до відновлення справедливості був не лише довгим, а й надзвичайно важким, з численними перешкодами політичного і юридичного характеру. Про все це йдеться у збірнику документів і матеріалів*, який побачив світ у червні 2005 р. Прикметно, що першими читачами книги стали делегати і гості XXXIX з’їзду Комуністичної партії України.

Вміщені на більш як дев’ятистах сторінках великого за форматом видання постанови, укази, ухвали та інші рішення державних органів, протоколи і стенограми засідань Конституційного Суду, заяви, подання, листи, телеграми, пояснювальні записки, висновки фахівців, інтерв’ю, спогади та інші матеріали об’ємно відтворюють атмосферу драматичних подій в Україні 1991 р., обстановку, в якій відбувався розгляд Конституційним Судом України однієї з найрезонансніших справ, розкривають фактичні і правові підстави, на яких грунтується ухвалене Конституційним Судом України Рішення від 27 грудня 2001 р.

Щоб читачам легше було орієнтуватися у такому великому обсязі тексту, книгу розбито на п’ять розділів.

У першому вміщено текст конституційного подання 139 народних депутатів про визнання неконституційною заборони Компартії України і додані до нього документи: постанови та укази Президії Верховної Ради, прийняті у серпні 1991 р. та 14 травня 1993 р., витяги з постанов слідчого Генеральної прокуратури України про відмову у порушенні кримінальної справи від 22 травня 1992 р. та від 29 січня 1993 р., висновки фахівців, науковців-юристів та інші, що стосуються оцінки заборони Компартії України.

Другий розділ висвітлює хід розгляду Конституційним Судом питання про відкриття провадження у справі. Тут вміщено протоколи і стенограми засідань Колегії суддів та засідань Конституційного Суду у справі за конституційним поданням народних депутатів.

Третій, центральний розділ містить стенограми відкритих пленарних засідань Конституційного Суду України, на яких розглядалася справа.

У четвертому розділі друкуються письмові докази, покладені в основу Рішення Конституційного Суду України.

У п’ятому, заключному розділі подаються Рішення Конституційного Суду України у справі та окремі думки суддів Конституційного Суду.

Значення і резонансність цієї справи, наголошують у передмові до книги В.І.Німченко — суддя Конституційного Суду України та Г.К.Крючков — народний депутат України, один з трьох представників суб’єкта права на конституційне подання у цій справі, визначається тим, що йшлося про дослідження конституційності заборони політичної партії, яка об’єднувала в своїх лавах понад три мільйони громадян України і багато років здійснювала політичне керівництво державним і суспільним життям країни. Партії, керівники і функціонери якої були безпідставно звинувачені у тяжких злочинах — зраді Батьківщині, підтримці своїми діями створеного у серпні 1991 р. в Москві високими державними діячами СРСР так званого “ГКЧП” (ДКНС) — Державного комітету з надзвичайного стану. На час розгляду справи Конституційним Судом України Генеральна прокуратура України завершила розслідування, не знайшовши у діях керівників і функціонерів Компартії України складу будь-якого злочину і двічі (22 травня 1992 р. і 29 січня 1993 р.) ухвалювала постанови про відмову в порушенні проти них кримінальної справи за відсутністю в їх діях складу злочину.

25 лютого 1998 р. Колегія суддів Конституційного Суду України з конституційних подань розглянула питання щодо відкриття конституційного провадження у справі. Під час голосування в Колегії, яке відбулося після тривалих гострих дискусій, голоси суддів розділилися порівну, тому рішення щодо відкриття провадження прийнято не було. Згідно з ухвалою Колегії вирішення питання було перенесене для розгляду на засідання Конституційного Суду України.

Вміщені у виданні протоколи і стенограми робочих засідань Конституційного Суду України відбивають гостроту дискусій, зіткнення думок суддів. Усього з 9 квітня по 27 жовтня 1998 р. відбулося 6 робочих засідань Суду, на яких розглядалося це питання. Врешті-решт більшість суддів Конституційного Суду дійшла висновку про відкриття провадження, і справу було призначено для розгляду по суті на пленарному засіданні Конституційного Суду України 16 лютого 1999 р.

З 16 лютого 1999 р. по 15 лютого 2000 р. відбулося 15 відкритих пленарних засідань Суду за участю представників суб’єкта права на конституційне подання, а також представників Верховної Ради України, Президента України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. З 15 лютого 2000 р. по 27 грудня 2001 р. на 12 закритих частинах пленарного засідання Конституційний Суд України в гострих дискусіях виробляв Рішення Конституційного Суду України, яке було офіційно оприлюднено 29 грудня 2001 року.

В ході розгляду справи двоє суддів Конституційного Суду України — Козюбра М.І. та Мартиненко П.Ф.заявили самовідводи з мотивів виголошення своєї думки щодо обгрунтованості тимчасового припинення та заборони діяльності Комуністичної партії України, що мало місце ще до призначення їх суддями Конституційного Суду України. Самовідвід було задоволено. В розгляді справи фактично брали участь 16 суддів Конституційного Суду України. Як повідомив Голова Конституційного Суду України В.Є.Скомороха при офіційному оприлюдненні Рішення Конституційного Суду України, “за” Рішення проголосували 11 суддів, “проти” — 5. Судді В.Є.Скомороха і М.Д.Савенко виклали окремі думки, які наводяться в книзі.

Чому справу про заборону Компартії України Конституційний Суд розглядав майже п’ять років? У Передмові до видання дано таке пояснення:

“Одразу ж після звернення 139 народних депутатів України до Конституційного Суду з конституційним поданням про визнання неконституційними указів Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” та від 30 серпня 1991 р. “Про заборону діяльності Компартії України” (до речі, одним з перших після утворення Конституційного Суду) постало багато непростих правових питань, до з’ясування яких Суд не міг приступити до розгляду справи по суті, а тим більше — ухвалити рішення. Необхідно було, зокрема, встановити:

Зазначені питання, що мають не тільки практичне, а й теоретичне значення, глибоко вивчались із залученням наукових експертів, всебічно, часом у гострих дискусіях, обговорювалися на відкритих і закритих засіданнях Конституційного Суду України.

Складність завдання, яке постало перед Конституційним Судом України, полягала ще й у тому, що рішення про заборону Компартії України ухвалювалося Президією Верховної Ради України в той час, коли ще діяла Конституція (Основний Закон) України 1978 року, а справа щодо конституційності цих рішень розглядалася Конституційним Судом на час чинної Конституції України 1996 року, яка не передбачала наявності у Верховній Раді України такого органу як Президія”.

Суддею-доповідачем у справі шляхом голосування суддів був визначений В.І.Німченко, який готував конституційне подання до розгляду і перевіряв на предмет правової обгрунтованості та наявності підстав для відкриття провадження у справі, витребовував необхідні пояснення, документи та інші матеріали як необхідні докази.

Конституційний Суд України оцінював акти Президії Верховної Ради України щодо відповідності їх Конституції України, діючи виключно в конституційно-правовому полі. При цьому Суд не міг обійти фактичний бік справи — обгрунтованість звинувачень керівництва Компартії України в антидержавних діях, зраді Батьківщини, що було покладено в основу рішень Президії Верховної Ради України в серпні 1991 р. Розслідування, яке проводила Генеральна прокуратура України і яке тривало, як зазначалося вище, півтора року, а також матеріали, що надійшли від Генеральної прокуратури Російської Федерації, зокрема протоколи допитів М.С.Горбачова, членів “ГКЧП”, інших посадових осіб, показали відсутність будь-яких доказів причетності членів ЦК Компартії України, керівників і функціонерів партійних органів у центрі і на місцях України у змові з метою захоплення влади в країні.

За ухвалою Конституційного Суду України вперше в історії новітнього українського судочинства перед Судом свідчили перші особи держави — Кравчук Л.М. (на час заборони Компартії Голова Верховної Ради України) та Плющ І.С. (на той час заступник Голови Верховної Ради України). У книзі наводяться їх виступи, свідчення, відповіді на поставлені запитання членів Конституційного Суду України та інших учасників конституційного провадження. І Кравчук, і Плющ всіляко намагалися виправдати рішення про заборону партії, завдяки перебуванню в лавах якої вони змогли зайняти високі державні пости в Україні. Але судді Конституційного Суду не піддалися тиску і кон’юнктурі, що робить їм честь.

У книзі містяться виступи представників суб’єкта права на конституційне подання, уповноважених у справі народних депутатів України Симоненка П.М., Гуренка С.І., Крючкова Г.К., представників від Верховної Ради України Сіренка В.Ф.— голови Комітету з питань правової реформи, Кочерги В.Г.— заступника голови Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Коцюби О.П.— радника Голови Верховної Ради України, Б.І. Олійника — народного депутата України, на час заборони Компартії — народного депутата Верховної Ради СРСР, Носова В.В.— постійного представника Президента України у Конституційному Суді, учасника конституційного провадження та інших.

Конституційним Судом України досліджувалися та оцінювалися в сукупності всі докази у даній справі. Ці докази достовірно засвідчили, що Президія Верховної Ради України фактично перебрала на себе функції правосуддя, що суперечить статті 124 Конституції України, за якою правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Не чинними законами, а кон’юнктурним “принципом політичної доцільності” керувалася Президія Верховної Ради України, ухвалюючи рішення про заборону діяльності політичної партії. Пристосовуючись до соціально-політичних умов і “порядку”, замішаного на правовому нігілізмі, члени Президії ігнорували приписи законів, якими регулювалися порядок і підстави припинення діяльності політичних партій.

Після детального дослідження справи і всебічного, досить гострого обговорення всіх її аспектів Конституційний Суд України дійшов висновку, що для заборони діяльності Компартії України не було ні фактичних, ні правових підстав.

Визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), указів Президії Верховної Ради України про тимчасове припинення і заборону діяльності Комуністичної партії України мало величезне правове, політичне і моральне значення. Рішенням Конституційного Суду України було відновлено справедливість і законні права мільйонів громадян, підтверджено відданість Конституційного Суду України проголошеному в Конституції України принципу верховенства права, рішимість Високого Суду протистояти кон’юнктурі і тиску, хоч би з якого боку вони виходили.

Завершує книгу публіцистична стаття першого секретаря ЦК Компартії України Петра Симоненка “Наша справа — праведна: ми боролися і перемогли! (Замість післямови)”. Автор статті наголошує: “Матеріали цього конституційного провадження, по праву названого “процесом віку”, ще рано відправляти в архів. Вони мають велике історико-пізнавальне і науково-практичне правове значення, спонукають до глибоких роздумів, соціально-політичних узагальнень, конкретних висновків і відповідних дій” (с. 902). Ця думка лідера комуністів країни звучить тим більш вагомо, що він був одним з підписантів конституційного подання 139 народних депутатів і як один з їхніх уповноважених представників брав активну участь (виступав, відповідав на численні запитання, ставив запитання іншим) у відкритих пленарних засіданнях Конституційного Суду України у справі про конституційність заборони Компартії, що відображено у вміщених в збірнику стенограмах цих засідань.

П.М.Симоненко нагадує, що в радянський період історії України було розбудовано основи суспільства соціальної справедливості, об’єднано в єдиній державі всі українські землі, здобуто Перемогу у Великій Вітчизняній війні, поступальний розвиток УРСР під керівництвом Компартії вивів її в десятку найбільш розвинутих країнах світу. Що ж до останнього періоду діяльності Компартії України, забороненої в серпні 1991 р., то “незважаючи на штучні і складні і надумані умови горбачовської “перебудови”, партія постійно і наполегливо вдосконалювала форми і методи своєї роботи, шукала нові ефективні шляхи подальшого розвитку суспільства на соціалістичній основі, принципово і послідовно виражала та відстоювала корінні інтереси трудящих. Саме завдяки позиції ЦК КПУ і депутатів-комуністів стало можливим проголошення у липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України.

Зрозуміло, що чітка державницька і соціальна позиція КПУ була серйозною перешкодою політичним силам правого і націоналістичного гатунку, які під лицемірними гаслами вдосконалення соціалізму насправді прагнули реставрації капіталізму, узурпації державної влади і загарбання загальнонародної власності. Вони розв’язали і постійно нагнітали у засобах масової інформації тотальну антикомуністичну істерію і масовий психоз, маніпулювали свідомістю мас, в результаті чого мільйони людей були дезінформовані і дезорганізовані.

Саме цим націонал-радикальним силам при підтримці західних спецслужб та за безпосередньою участю зрадників-перевертнів Кравчука, Плюща та їм подібних у серпні 1991 року вдалося підступно скористатися моментом безладдя та розгубленості, викликаних діями ДКНС, і спровокувати поспішне прийняття Президією Верховної Ради антиконституційних рішень про тимчасове припинення, а потім і заборону діяльності Комуністичної партії України, про що свідчать матеріали, опубліковані у збірнику… Доморощені псевдодемократи під виглядом так званих радикальних ринкових реформ практично встановили феодально-капіталістичний лад у його найбільш дикій, злочинно-кримінальній, формі” (с. 902 — 903).

Справжні комуністи не змирилися з таким перебігом подій в Україні і одразу ж після заборони Компартії розгорнули активну боротьбу за відновлення партії, “незважаючи на постійний політичний та моральний терор, “люстрацію”, середньовічне “полювання на відьом” з боку “демократів”, що обманом і насильством прорвалися до влади” (с. 903). 19 червня 1993 р. в Донецьку відбувся з’їзд комуністів, який проголосив утворення Комуністичної партії України — спадкоємиці ідей і традицій забороненої партії. 5 жовтня 1993 р. “нову” Компартію зареєструвало Міністерство юстиції України.

“Відверто кажучи, — зазначає лідер Компартії, — на цьому можна було заспокоїтися… Але ми твердо вирішили боротися проти свавілля і беззаконня на державному рівні…” (с. 903 — 904). Уже згаданий вище донецький з’їзд заявив, що КПУ вважає одним з найважливіших своїх завдань — добитися скасування незаконних рішень Президії Верховної Ради України про заборону Компартії. З цією метою ЦК КПУ, фракція комуністів у Верховній Раді України постійно вживали відповідних заходів.

Через п’ять місяців після прийняття Конституційним Судом України Рішення про визнання неконституційною заборони Компартії України відбувся об’єднаний з’їзд Компартій, зареєстрованих у 1991 і 1993 роках. Відтоді, з 26 травня 2002 р., в країні діє одна, як і до антиконституційної заборони, Комуністична партія України, що веде свій родовід з Першого з’їзду КП(б)У в липні 1918 р.

Опубліковані у збірнику “Відновлена справедливість” документи і матеріали допомагають усім, хто виявляє інтерес до історії України, глибше зрозуміти роль і місце Компартії України у житті суспільства, в політичній системі держави, драматизм подій серпня 1991 р., об’єктивно оцінити поведінку багатьох політиків і тих, хто рвався у політику.

Водночас матеріали книги, події останніх років переконливо свідчать про збереження Комуністичною партією України історичного зв’язку і революційних традицій старших поколінь, вірність комуністів трудовому народові і своєму покликанню, готовність у нових політичних і соціально-економічних умовах відстоювати права трудящих.