В.СОЛДАТЕНКО
Володимир Винниченко: “...Я заявляю ...про своє бажання вступити до К.П.У”
Виписки з протоколів декількох засідань Політбюро і Пленуму ЦК РКП(б), видруковані на трьох попередніх сторінках журналу, самі по собі не можуть, природно, дати сучасному читачеві повного уявлення про суть справи. Ці документи необхідно розглянути у взаємозв’язку з іншими документальними джерелами, які стосуються життя і діяльності Володимира Винниченка та суспільно-політичних процесів в Україні його часу. Лише в такому разі можна зрозуміти, чому давній і переконаний ідейний і політичний противник більшовиків одного чудового дня заявив про бажання вступити до Комуністичної партії України.
***
Володимир Кирилович Винниченко (16(28) липня 1880 р., м.Єлисаветград (нині Кіровоград) Херсонської губ. — 5 березня 1951 р., м.Мужен, департамент Приморські Альпи, Франція) походив з бідної багатодітної селянської родини. В дитячі роки допомагав батькові, який наймитував, а згодом зайнявся чумакуванням. Відтоді ненависть до соціальної нерівності стає визначальною підвалиною формування характеру і світогляду В.Винниченка. Уже під час навчання в гімназії підліток не раз виявляв протестні настрої, наражався на конфлікти з начальством, що привело навіть до ускладнень із завершенням освіти.
Вступивши в 1901 р. на юридичний факультет Київського університету, відразу ж долучився до революційної діяльності в лавах Революційної української партії, програмною метою якої було досягнення соціалістичного ідеалу та повномасштабного національного відродження. Незабаром став одним з найактивніших функціонерів РУП. Виключений уже з першого курсу університету, під забороною жити в Києві, кілька разів заарештовувався, однак не припиняв підпільної революційної і культурно-просвітницької діяльності. З моменту реорганізації (грудень 1905 р.) РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію незмінно належав до її керівного ядра, очолював Центральний комітет, справляв значний вплив на вироблення програмних орієнтацій і поведінки.
Одночасно могутньо виявився художній талант Володимира Винниченка. Він стрімко здобув читацьке визнання, посів чільне місце серед провідних українських письменників.
Незабаром після Лютневої революції 1917 р. був офіційно обраний лідером УСДРП, став редактором її друкованого органу — “Робітничої газети”. Тоді ж Український національний конгрес обрав його членом Центральної Ради та її президії — Малої Ради. Був призначений заступником голови Ради М.Грушевського, а зі створенням 15 червня 1917 р. виконавчого органу Ради — Генерального Секретаріату став його головою і генеральним секретарем внутрішніх справ. Перу Винниченка належать перших три Універсали Центральної Ради — основні документи, якими визначався політичний курс відроджуваної української держави. В їх основі лежали: досягнення народоправного ладу, автономістсько-федералістські плани переустрою Росії, українізація всіх сфер суспільного буття. Це була загалом поміркована позиція свідомого дистанціювання як від ліворадикальних, так і від правоконсервативних гасел, спроба знайти спосіб розв’язання нагальних проблем, в тому числі національної, легітимним, реформістським шляхом. Передумовою досягнення мети вважалось забезпечення єдності нації, створення широкого національно-демократичного фронту.
В.Винниченко вороже зустрів Жовтневу революцію, як глава уряду Української Народної Республіки активно протидіяв встановленню в Україні радянської влади. Виступав за консолідацію в Росії всіх антибільшовицьких сил і створення на базі “однорідно-соціалістичної” влади федерації з національно-державних утворень, які виникли на руїнах колишньої імперії.
Водночас, критично осмислюючи невдачі Центральної Ради, процес її неухильної ізоляції, неефективну соціальну політику, розмірковуючи над причинами зростаючого авторитету і впливу більшовиків, готовий був шукати компроміс з радянською владою та керівництвом Радянської Росії. Однак така позиція суперечила лінії більшості Центральної Ради, і тому 18 січня 1918 р. В.Винниченко залишив урядову діяльність. Він негативно поставився до укладення Брестського миру, що мав прямим наслідком австро-німецьку окупацію України.
Як послідовний демократ і республіканець, В.Винниченко рішуче засудив гетьманський переворот, вчинений наприкінці квітня 1918 р., і став у непримиренну опозицію до авторитарно-монархічного режиму П.Скоропадського. Вважаючи політико-правову модель Української Держави на чолі з гетьманом антинародною, антинаціональною, контрреволюційною, очолив Український Національний Союз, — опозиційне політичне об’єднання, у надрах якого визріли плани антигетьманського повстання. Для керівництва повстанням 13 листопада 1918 р. було створено Директорію. Її головою було обрано В.Винниченка.
Після повалення влади П.Скоропадського Директорія відродила Українську Народну Республіку. Обіймаючи найвищий в УНР пост голови Директорії, В.Винниченко вважав таким, що найбільше відповідає інтересам мас, курс на запровадження в Україні радянської влади. Однак його пропозиції наражалися на рішуче несприйняття і протидію інших лідерів УНР. Як паліативний (половинчастий) варіант В.Винниченко висунув ідею трудових рад (які відрізнялися б від органів влади Радянської Росії і Радянської України принципом формування — не за класовою ознакою, а урівнюючи в правах і можливостях усіх, хто забезпечував собі існування трудовим, не експлуататорським способом).
Винниченкову ідею не було, проте, втілено в життя. На практиці запанував режим отаманщини, який нав’язав С.Петлюра та його прибічники. Вони ж заблокували плани врегулювання відносин УНР з Радянською Росією, хоча зусилля В.Винниченка і його прибічників на цьому напрямі виглядали обнадійливими, перспективними.
Пішовши 10 лютого 1919 р. у відставку з поста голови Директорії і виїхавши за кордон, В.Винниченко в еміграції болісно переживав трагедію нації, що в черговий раз потрапила у кривавий вир громадянської війни. Він вважав дедалі нагальнішими кроки назустріч настроям народних мас, що вкотре виказували значно більше симпатій більшовикам, радянській владі. З початком революції в Угорщині український політик запропонував свої дипломатичні послуги для встановлення міждержавних контактів і створення своєрідного “радянського ланцюга”, який поєднав би Радянську Росію, Радянську Україну і Радянську Угорщину, а надалі, можливо, продовжився й на захід Європи.
Результатом глибокого, часто безжально-чесного, принципового осмислення трьох революційних років в Україні став відомий тритомник “Відродження нації”, написаний за другу половину 1919 р. Водночас це й критична оцінка власних дій, поведінки самого В.Винниченка, який практично постійно знаходився на самому гребені суспільного життя й далеко не завжди знаходив бездоганні вирішення і здійснював достатньо виважені кроки.
По-справжньому глибокий і всебічний аналіз тогочасних процесів привів автора історико-філософського трактату до категоричних висновків: політика національних урядів здебільшого не відповідала сподіванням й інтересам переважної більшості народу України. Народ зовсім не випадково пішов за більшовиками, підтримав радянську владу. Отже досвідом доведено: історична правота, життєва правда за більшовиками. І хоча в тритомнику не бракує різко критичних, надзвичайно гострих зауважень і висловлювань на адресу РКП(б) і РСФРР, КП(б)У і УСРР, негативних оцінок і навіть осуду їх національної політики, симпатії автора-мислителя набувають дедалі визначеніших обрисів.
Схиляння В.Винниченка до комуністичної ідеології, радянської практики не було лише результатом індивідуальної еволюції видатної особистості. Воно уособило масштабні трансформації, що відбувалися в українському політикумі в цілому. Керівні партії національно-демократичної революції, передусім Українська партія соціалістів-революціонерів і Українська соціал-демократична робітнича партія, на 1920 р. не просто залишили в минулому апогей своєї популярності, реального впливу, а потрапили в смугу затяжної всеохоплюючої кризи. З УПСР і УСДРП виділились досить численні ліві течії — боротьбистів і незалежників, створивши незабаром самостійні партії з цілком визначеними комуністичними орієнтаціями — Українську комуністичну партію (боротьбистів) і Українську комуністичну партію, що вступили у співпрацю з Комуністичною партією (більшовиків) України, делегували своїх представників до уряду УСРР і владних органів на місцях, зміцнюючи тим самим потенціал і позиції радянського ладу в Україні. Принципового значення набули самоліквідація у березні 1920 р. УКП(б) і прийняття 4 тисяч її колишніх членів до КП(б)У — віднаходився непростий шлях консолідації найпрогресивніших елементів, що брали на себе історичну відповідальність за долю, майбутнє нації.
В колізіях, пережитих В.Винниченком у 1920 р., з надзвичайною рельєфністю втілилися означені дуже складні, не позбавлені внутрішньої суперечливості тенденції. Відтак відразу варто відмежуватися від тих, хто вбачає у поведінці В.Винниченка вияви чи то малозрозумілого, часом епатуючого дивацтва, чи то дрібного політиканства з кон’юнктурною підтасовкою запрограмованій меті надважливих моментів, що, буцімто, і виявилося в необ’єктивній оцінці співвідношення між національно-визвольною і соціальною революціями, кваліфікації ключових історичних подій, часом несподіваних, непривабливих характеристиках особистісних якостей і поведінки багатьох відомих громадсько-політичних діячів тощо.
Є вагомі підстави стверджувати, що не бажання будь-що повернутися в радянську Україну зумовили відомі акценти у “Відродженні нації”, а навпаки, — науковий аналіз минулого і поточного досвіду стали відповідними ідейно-сутнісними аргументами, які істотно вплинули на прийняття наступних політичних кроків[1] . Тут слід обов’язково зазначити, що самого В.Винниченка відзначали непересічні моральні якості. Сформулювавши ще в пору юності категоричний імператив — “Чесність з собою”, він з гідністю проніс його через усе життя і з однаковою мірою строгої вимогливості судив і себе, і інших. Це переконливо підтверджують його щоденникові записи, які він вів упродовж 40 років. Порівняння написаного лише для власного вжитку з розрахованим на широкий загал завжди суголосні, відверті, щирі, позбавлені кон’юнктурних нашарувань і будь-якого, особливо примітивно-корисливого, угодовського розрахунку.
Врешті не можна пройти й повз детермінанти інших особливостей духовного, психологічного складу, характеру, вдачі Володимира Винниченка. Неймовірно обдарована особистість, надзвичайно вразлива й чутлива до чужого горя, будь-якої несправедливості, наруги, завжди відкрита до істинного співпереживання, він завжди залишався плоттю від плоті народного організму. Не раз після прикрих невдач і дошкульних поразок, ганебних провалів у політиці він намагався самоізолюватися від суспільного життя, з головою зануритися в художню творчість. Однак не міг навіть короткий час обмежуватися “чистим мистецтвом”. Бо завжди усвідомлював, відчував, що поряд, серед його співвітчизників стільки бідувань і всілякого лиха, чорних проявів зла. Йому здавалось, що він не лише може, а й зобов’язаний допомогти суспільству знайти шлях до кардинальної зміни життя, що він знає, як для цього треба діяти.
А відтак і перебування в еміграції В.Винниченко вважав вимушеною, однак неодмінно скороминущою паузою, прелюдією до нового етапу активної боротьби на Батьківщині разом з народом заради його національного і соціального визволення.
Ще у вересні 1919 р. В.Винниченко вийшов із УСДРП і створив у Відні Закордонну групу українських комуністів. Палке схвалення викликали у В.Винниченка та його групи ленінський “Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним” і резолюція VІІІ конференції РКП(б) “Про Радянську владу на Україні” (грудень 1919 р.). Вони розцінили їх як щире прагнення Комуністичної партії справедливо, з урахуванням давніх прагнень українського народу вирішити національне питання в Україні. Ці документи уважно вивчалися Закордонною групою українських комуністів, і переважна більшість її членів під впливом В.Винниченка зорієнтувала свою діяльність на активну співпрацю із КП(б)У і створюваною в Україні в той час Українською Комуністичною партією[2].
Дедалі стверджуючись у думці, що на відстані, з-за кордону ефективно впливати на перебіг подій неможливо, В.Винниченко з дозволу спільної конференції Закордонної групи українських комуністів і Закордонної делегації УПСР (25 лютого 1920 р.) офіційно звернувся до радянської влади з проханням надати можливість повернутися в Україну. Чекаючи на вирішення питання, він намагається, як може, зашкодити оформленню всіляко підтримуваного Англією, Францією і США альянсу (союзу) Ю.Пілсудського і С.Петлюри, направляє керівникам ЦК КП(б)У Д.Мануїльському, В.Затонському, а також лідерам ЦК УКП низку листів з конкретними пропозиціями протидії можливим трагічним варіантам розвитку подій[3].
Прохання В.Винниченка розглядалося на найвищому рівні. 4 травня 1920 р. В.І.Ленін передав по прямому проводу у Київ члену Оргбюро ЦК КП(б)У і голові Галицького організаційного комітету КП(б)У Ф.Кону (копія — голові Раднаркому УСРР Х.Раковському в Харків): “Щодо Винниченка в принципі згодні. Порозумійтеся з Раковським про деталі”[4]. У примітках до Повного зібрання ленінських творів зазначено: “В рукопису телеграми слово “деталі” закреслено рукою невідомого і написано “форму залучення Винниченка до урядової діяльності”[5]. Останнє уточнення, по-перше, гадається, не могло бути довільно зроблено будь-ким без погодження з самим Леніним і, по-друге, в ньому чітко йдеться про ранг діяльності — “урядова”.
24 травня Володимир і Розалія Винниченки з дипломатичними паспортами на імена Йозефа та Наталії Симонів перетнули радянський кордон і прибули до Москви.
Однак уже перші контакти з К.Б.Радеком (член ЦК РКП(б), секретар Виконкому Комінтерну), Х.Г.Раковським (член Політбюро ЦК КП(б)У, Голова РНК УСРР), Г.В.Чичеріним (нарком закордонних справ РСФРР), відповідальними працівниками Наркомату закордонних справ РСФРР В.Винниченко розцінив як образливе для себе зондування його поглядів, намірів, як сумніви щодо щирості його намірів зробити внесок у революційну справу, будівництво радянської України. Тому В.І.Леніну було направлено паралельно відразу два листи. Перший — від однопартійця С.Мазуренка, що чимало клопотався про приїзд відомого українського громадсько-політичного діяча до Москви. У ньому йшлося про бажання В.Винниченка вступити до партії більшовиків. Другий написав сам Винниченко. У ньому було викладено його бачення (платформу) оптимізації відносин між радянськими республіками — Україною і Росією. Відстоюючи варіант по-суті конфедеративних відносин (“справжньої федерації”) між УСРР і РСФРР і висловлюючи сумніви щодо можливості реалізувати відповідну модель через невіру в те, що він одержить необхідні для цього реальні важелі — політичні повноваження, В.Винниченко заявив про небажання їхати до Харкова і намір повернутися за кордон[6].
Незважаючи на те, що Ленін не дав письмової відповіді на згадані листи, контакти Винниченка з провідними діячами РКП(б) Л.Б.Каменєвим і Л.Д.Троцьким, а також Чичеріним були продовжені, і загальна атмосфера на них дещо пом’якшала. Зокрема, Каменєв запропонував підготувати у письмовому вигляді доповідну записку з викладом поглядів групи, яку представляв В.Винниченко, “на чергові завдання політики в Україні”[7]. Чичерін 29 травня 1920 р. направив Голові РНК України Раковському телеграму, в якій повідомляв: “Днями до Вас виїздить Винниченко, який перебуває тут. Члени Політбюро знаходять допустимим ввести його до Раднаркому України як Наркомоса і Застголраднаркому”[8].
Слід наголосити на тому, що Чичерін посилається не на рішення Політбюро, а лише на думку членів Політбюро (яких — невідомо. — В.С.), що істотно знижувало вагомість висловленого дипломатичною мовою варіанта (“знаходять допустимим”) використання Винниченка на урядовій роботі. Отже, повідомлення Чичеріна не мало обов’язкового характеру.
Отримавши в Харкові телеграму з Москви 30 травня, Політбюро ЦК КП(б)У уже наступного дня розглянуло питання про Винниченка на своєму засіданні. Було вирішено запропонувати ЦК РКП(б) призначити Володимира Кириловича “нашим послом закордоном, тов. Раковському переговорити з Москвою”[9]. Тобто Раковський і його колеги по Політбюро ЦК КП(б)У досить точно зрозуміли характер повідомлення Чичеріна і тонко, без загрози бути звинуваченими у порушенні партійної дисципліни, зіграли “на пониження” одержаних рекомендацій.
Звісно, це було далеко не те, на що розраховував В.Винниченко, і офіційна Москва, одержавши інформацію з Харкова, змушена була “тягнути час”, не надто кваплячись знайти прийнятний вихід. Зокрема, Політбюро ЦК РКП(б) за участю Леніна 1 червня розглянуло питання про вступ Винниченка до більшовицької партії (док. № 1), а 8 червня — про можливість використання його на роботі в Україні (док. № 2). Про самі факти розгляду згаданих питань було відомо давно[10], а ось зміст прийнятих рішень залишався достеменно невідомим навіть фахівцям, хоч про них добре знав Винниченко і в щоденнику зафіксував свою реакцію.
Нічого конкретного, крім позитивного сприйняття бажання В.Винниченка стати членом РКП(б), в обох постановах не було. Володимир Кирилович не розумів, навіщо потрібні своєрідні “оглядини” — поїздка до Петрограда, яка офіційно пояснювалася необхідністю його ознайомлення з роботою державного апарату. Після відмови В.Винниченка “представлятися” революційній столиці активізувався пошук прийнятного рішення, у зв’язку з чим зрозумілішими стають доручення Л.Д.Троцькому, Г.Є.Зінов’єву і Й.В.Сталіну.
Тим часом Винниченко завершив написання записки, про яку його просив Каменєв, і 9 червня передав її (на 15 рукописних сторінках) до ЦК РКП(б). У записці конкретизовано програму першочергових заходів, що їх слід було реалізувати в Україні у разі взаємопогодження на його роботу в Україні:
Сформульовані в записці положення ретельно обґрунтовувалися, хоча поряд висловлювалися і застороги, чи можна буде реалізувати їх і чи одержить відповідні прерогативи для цього автор накресленого проекту.
Із запискою В.К.Винниченка ознайомився В.І.Ленін[12], однак, як і до того, нічого не відповів. Невідомо, чи читали документ інші члени Політбюро ЦК РКП(б), чи виносився він на розгляд Політбюро. Відомо лише, що Л.Б.Каменєв, Г.Є.Зінов’єв, Л.Д.Троцький знали про його зміст і в розмовах запевняли Винниченка у принциповій згоді з його спрямуванням[13].
Однак на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 15 червня (док. №3) було не лише відкинуто пропозицію ЦК КП(б)У, а й рішуче спростовано по суті приватну думку — рекомендацію Г.В.Чичеріна. Мотиви тут достатньо прозорі. Прерогативи наркома освіти УСРР були в той час дуже широкими, і віддавати велику низку ідеологічно надважливих позицій суспільства (початкова, середня, спеціальна, вища освіта, наукові установи, видавнича й бібліотечна справа. періодична преса, література, всі галузі мистецтва з кіно включно і т.д.) під контроль особи, щодо світоглядних позицій і орієнтацій якої могли виникнути (хай з часом) сумніви, ЦК РКП(б) вважав необачним, навіть небезпечним.
Звертає на себе увагу й те, що вже втретє упродовж короткого часу в рішенні Політбюро ЦК РКП(б) щодо Винниченка фігурує прізвище Г.Є.Зінов’єва, якому постійно доручається здійснити поїздку в Україну. Розрахунок був також досить прозорим: протиставити можливим націоналістичним “збоченням”, “рецидивам” Винниченка принципово-інтернаціоналістську позицію одного із загальновизнаних ще з початку імперіалістичної війни борця за міжнародну пролетарську солідарність, голови Виконкому Комінтерну.
Аргументи для прийняття остаточного рішення про від’їзд до Харкова В.Винниченко віднайшов і після спілкування з деякими діячами УКП, що приїжджали до Москви і переконували Володимира Кириловича у наростанні українізаторських зусиль уряду УСРР. Однак поїздка в Україну, яка тривала з 25 червня до 6 липня 1920 р., виявилася вкрай невдалою. Партійно-радянське керівництво України явно не бажало вирішувати питання про співпрацю з В.Винниченком, наділення його солідними повноваженнями. Включивши 30 червня до порядку денного свого засідання питання “Про Винниченка”, Політбюро ЦК КП(б)У вирішило, однак, відкласти розгляд до наступного засідання[14], а 3 липня, заслухавши повідомлення Х.Г.Раковського, вирішило “влаштувати спільну нараду з Винниченком”[15]. Така нарада, а може просто зустріч з Х.Раковським та його колегами, очевидно, відбулася між 3 і 6 липня 1920 р. Судячи з усього, питання розглядались не у вузько-прагматичному ключі, а в широкій постановці, з обговоренням принципових засад політики КП(б)У.
Відтворюючи невдовзі зміст переговорів, Володимир Кирилович відзначав: “На засіданню Ц.К. К.П.(б)У відповідальними членами цієї організації мені було дано таку відповідь, після якої в мене вже не лишилось ніякого сумніву, що мене було одіслано до Ц.К. К.П.(б)У тільки для того, щоб уникнути в Москві прямої відповіді на мої питання. Одні члени Ц.К. К.П.(б)У говорили, що у них взагалі нема ніякої тенденції, ніякого напряму чи то до федерації, чи то “єдиної-неділимої”, другі казали, що є тенденція на федерацію, але тут же зараз самі собі заперечували, й говорили, що ніяких центрів на Україні не може й не повинно бути. З цих невиразних плутаних і противорічевих висказувань я мав підставу зробити такий висновок: або Ц.К. КП(б)У сам не знає напряму тої політичної роботи, яку провадить, або ж він його знає та чомусь не хоче прямо сказати; але коли не хоче сказати, то це очевидно не є тенденція на утвердження власних українських центрів революції, себ-то, не є тенденція на федерацію.
В Москві, коли мене відсилалось в Харків із членів Ц.К. Р.К.П. мені було сказано, що Ц.К. К.П(б)У є тільки “еманація” ( випромінювання, відблиск чи що) Ц.К. Р.К.П. Отже значить відповідь Ц.К. К.П(б)У була тільки еманацією -відблиском відповіді Ц.К. Р.К.П.”[16] .
Повернувшись до Москви дуже розчарованим, у вкрай пригніченому стані, накопичивши чималий критичний арсенал, Винниченко все таки не втрачає віри в соціалістичну революцію, радянський лад, в Комуністичну партію. Зазнавши невдачі у переговорах з більшовицьким керівництвом, він схиляється до можливості зближення з укапістами. Однак пріоритет у торуванні шляхів до побудови нового суспільства беззаперечно залишає за РКП(б). У “Листі до українських робітників і селян”, переданому лідерам УКП А.Річицькому і Ю.Мазуренку, поряд із звинуваченнями РКП(б) і КП(б)У у великодержавництві є дуже прикметні слова:
“Треба твердо пам’ятати кожному укр. комуністові, а також кожному члену УКП, що ніякої ворожости не повинно бути до КП(б)У. Це є рідна партія, це є наш дужчий брат, який силою ріжних об’єктивних і суб’єктивних причин робить помилки. Ми не можемо і не хочемо брати участи в тих помилках. Визнаючи величезну ролю, яку зограла в комуністичній революції Російська Комуністична Партія, визнаючи всю її силу, значіння, ідейне керівництво, ми одначе не повинні заплющувати очей на помилки, ким би вони не робилися, чи самою Р.К.П. чи її уповноваженими; твердо, чесно і непохитно, в інтересах революції ми повинні ці помилки викривати і перед самою Р.К.П. і перед К.П(б)У, і перед європейським пролетаріатом, і перед українськими працюючими масами, так само ми повинні всіма силами виправлять ці помилки, але виправляти не ворожостю, не саботажом, не ухилянням від праці, а навпаки, якомога активнішою організацією революційних українських сил, втягуванням їх в процес будування соціалістичної робітниче-селянської держави. Через це всякий укр. комуніст і всякий українець прихильний справі революції повинні як найактивніше підтримувати совітську владу, повинні входити в усі її установи й інституції, повинні щиро й енергійно помагати організації Червоної Армії, допомагати продовольчій кампанії, відновленню промисловості словом, чесно, совісно брати органічну участь в обороні, в охороні, в зміцненню й будуванню У.С.Р.Р.”[17].
Володимир Кирилович закликав співвітчизників керуватися вірою в переустрій суспільства революційним шляхом, наголошуючи, що реальну можливість не лише до соціальної справедливості, а й для справжнього національного визволення і відродження відкриває тільки “комуністична революція”. “І вже хоча би тільки з національних мотивів кожний українець, що не експлуатує чужої праці повинен як найгарячіше бажати перемоги революції, захоплення нею всього світу й перебудови всього ладу на комуністичний. Мало того: Кожному такому українцеві треба бути найбільш вірним прихильником совітської влади і найпослідовнішим комуністом, бо чим чистіше фактичніше буде переводитися влада рад (совітів), чим точніше буде виконуватися комуністична програма, тим швидчим темпом піде й національне відродження, тим необхідніше буде втягнено маси в робітниче-селянське державне будівництво, а тим самим неминучише буде надано всій будівничій роботі ті національні форми, які найблищі найприродніші масам. Найбільша помилка К.П(б)У є та, що ця партія не виконує постанов і програми Р.К.П, себ то, своєї ж власної програми, що члени її не відчувають і не розуміють, що вони не послідовні, не цільні в своїх заявах і ділах, — “нечесні з собою”. І завдання кожного укр. комуніста — кликати й їх, і маси до неухильного, точного, чесного виконування комуністичної програми”[18].
Вважаючи свою місію в радянську країну вичерпаною, В.Винниченко звертається з проханнями до К.Радека і Г.Чичеріна відрядити його від ІІІ Інтернаціоналу до Америки, де б він міг проводити корисну для революційної справи роботу. Однак ЦК РКП(б) вагається, не може визначитись (док. № 4), і В.Винниченко починає клопотатися про від’їзд в еміграцію. Політбюро з рішенням не забарилося. Уже 13 серпня позитивна відповідь була одержана (док. № 5). Правда, шокуючим, брутальним були формулювання: запропонувати Наркомату закордонних справ “випустити” (курсив наш — В.С.) за кордон Винниченка.
Однак, не змігши з ряду причин, зокрема через нове ускладнення відносин з Польщею, залишити межі РСФРР, В.К.Винниченко 17 серпня 1920 р. знову виїхав до Харкова. Тут він не збирався затримуватись, а мав намір на запрошення голови Дніпросоюзу перебратися до Києва, де обіцяли створити необхідний мінімум умов для прожиття.
Схоже, що й ЦК КП(б)У ладен був згодитися на побажання Винниченка. 19 серпня Політбюро постановило дозволити від’їзд письменника до Києва, “доручивши Губкому матеріально його забезпечити”[19]. Тим часом з’ясувалося: оперативно реалізувати намір неможливо через те, що повстанці розібрали залізничні колії. Володимир Кирилович, сумніваючись у можливості зайнятися літературною працею, почав шукати шляхів залишення України. І в черговий раз звернувся за допомогою до Х.Г.Раковського і Д.З.Мануїльського (член ЦК КП(б)У, нарком землеробства УРСР). Контакти несподівано переросли у переговори, які стали продовженням попереднього туру, що мав місце наприкінці червня — на початку липня 1920 р.
Намагаючись пояснити поведінку В.Винниченка під час його спілкування з партійно-радянським керівництвом, більшість істориків зосереджуються на тому, що він вів затяжний “торг” за “посади”, за “портфелі”. З “видимого” боку, це передусім так і виглядає. Однак, гадається, для наближення до істини слід заглибитись у проблему, не обмежуючись відповідями на питання, чи став Володимир Кирилович формально членом КП(б)У і чому йому відмовили у кооптації до складу Політбюро ЦК КП(б)У, що й стало вирішальною причиною розриву відносин.
Винниченко якийсь час демонстративно не хотів ставати членом РКП(б), а волів демонстративно вступити саме до КП(б)У, прагнучи підкреслити тим національний характер комуністичної організації в Україні. Водночас, назвавши свою групу за кордоном “українською комуністичною”, готовий був до її об’єднання з укапістами. Тобто у будь-якому разі він сам себе ідентифікував комуністом і до інших організацій такого ж спрямування, такого ж найменування, за великим рахунком, ставився як до дружніх, союзних, з якими можливою і, навіть, бажаною була співпраця, об’єднання. Варто зауважити, що вступ до КП(б)У за тих обставин був рівнозначний повному підкоренню волі ЦК РКП(б), так що можливі національні “демонстрації” Володимира Кириловича мали б надто умовне, відносне значення. І сам він зрештою те добре усвідомлював[20]. Отже, в душі, за життєвою позицією він вважав себе комуністом, готовим до співпраці з комуністичними ж організаціями заради досягнення революційної мети.
Тому під час наступних контактів з керівництвом УСРР і КП(б)У він згоджується вступити до більшовицької партії й увійти до уряду. Тим більше, що в ході нового туру переговорів Володимиру Кириловичу пообіцяли значно збільшити прерогативи. 31 серпня він записав: “Мануїльський, трохи не присягаючись, запевняє мене, що я матиму змогу і проводити українізацію, і розвивати українську культуру, і дбати про відбудування українського господарства, і втручатись в усе радянське будівництво, слідкуючи, щоб не було кривди національно-державним українським інтересам. Словом, запевняє, що я не тільки не зраджу національне визволення, а матиму всю спромогу якнайбільше допомагати йому. Чи вірити? Завтра я маю балакати з Раковським. Перевірю: коли запропонують самі, або згодяться на мою пропозицію установити військовий комісаріат з певними конкретними функціями, коли запропонують усе те, що конкретно пропонувалось два місяці тому в Москві, значить, тепер, дійсно, мають на меті дати мені змогу робити, а не фігурувати. Коли ж знов почнеться пропонування портфелів без реальних функцій, значить все лишається по-старому і робити я не зможу”[21].
Можна, втім, думати, що така перспектива не стільки задовольнила відомого політика, скільки насторожила, почасти, навіть, налякала. Він скоріше за все, був просто не готовий, морально не готовий повернутися в Україну. У нього просто вичерпався запас політичної волі. Адже задовго до повернення на Батьківщину Винниченко інтуїтивно охрестив свою спробу новим шляхом на Голгофу. Потім він ще не раз вживав цей термін, хворобливо реагуючи не лише на серйозні моменти, а іноді й на дріб’язкові, випадкові, став занадто нервовим, підозрілим.
Цікаво, якщо раніше В.Винниченко дуже часто виміряв свої вчинки відповідністю вимозі “чесність з собою”, то в 1920 р. з’являється не характерна для попередніх життєвих етапів теза “нечесність з собою”, тривалі “копання” у своїй совісті з приводу можливої зради раз і назавжди обраному імперативу.
Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підрахунком кількості слів, присвячених тому чи іншому об’єкту, не можна не зауважити, що про бажання виїхати за радянський кордон В.Винниченко згадує не рідше, ніж про повернення в Україну. Тому ще до остаточного вирішення питання він шукає аргументи, щоб відмовитися від можливих пропозицій, і готовий знайти їх де завгодно, навіть — у найсвятішому — рідній нації, її дійсній чи удаваній неготовності до історичної творчості. Він явно нервує і майже у розпачі занотовує: “І мимоволі лукава, потайна надія ворушиться в мені, що РКП в особі Раковського ще раз одсуне мене, ще раз одштовхне простягнену до них моїм сумлінням революціонера і комуніста руку і цим увільнить в мені від нової Голгофи українця. “А ще можливо хай мине мене чаша сія”[22].
В.Винниченко бачить вихід у негайному від’їзді за кордон, однак переговорний процес з Д.Мануїльським і Х.Раковським зайшов досить далеко.
Не виключено, що в процесі спілкування на керівників УСРР великий вплив справили самобутній талант, широка ерудиція й внутрішня культура, феєричний інтелект, глибина й образність мислення В.Винниченка, а також його переконаність у правоті своєї позиції, щира й беззавітна віра у необхідність і можливість вдосконалення світоустрою. Його думки були надзвичайно привабливими, а сам він чисто по-людськи просто не міг не викликати симпатії й поваги.
Можливо, відзначені якості краще за інших могли гідно оцінити саме люди з ґрунтовною європейською університетською освітою, яку мали і Д.Мануїльський і Х.Раковський. До того ж, краще за інших вони могли зрозуміти і природну, хоч і непросту еволюцію на комуністичні позиції свого партнера на переговорах. Адже обидва прийшли в більшовицьку партію порівняно недавно — в 1917 р. (Д.Мануїльський у складі групи міжрайонців був прийнятий до РСДРП(б) на VI з’їзді партії, а Х.Раковський після звільнення з румунської в’язниці й приїзду до Петрограда), а до цього довгі роки, як і В.Винниченко, брали участь у міжнародному соціал-демократичному русі, добре засвоїли його принципи.
Відтак ймовірність того, що Д.Мануїльський і Х.Раковський виявляли в той момент більшу зацікавленість і активність, аніж В.Винниченко, цілком реальна.
Досягши величезного політичного успіху залученням у більшовицьку партію значної частини боротьбистів, за що В.І.Ленін висловлював величезну вдячність персонально Х.Раковському, лідери КП(б)У розраховували (вони це й інтуїтивно відчували й свідомо до того прагнули), що прихід В.Винниченка в комуністичні лави приведе до зміцнення позицій радянської влади не лише за рахунок особистих якостей і неабияких потенцій непересічної, надзвичайно обдарованої особистості (більшовики не могли похвалитись надлишком у своєму колі подібних індивідуумів), а означатиме незрівнянно більше — початок привернення на свій бік патріотично налаштованих течій, угрупувань з національно-демократичного і емігрантського таборів. То ж, зрозуміло, варто було не упускати сприятливого шансу, максимально ефективно скористатися з нього.
Зрештою, щодо ділових і моральних якостей Винниченка Раковський і Мануїльський мали власне враження ще з осені 1918 р. Обидва вони тоді очолювали делегацію РСФРР на переговорах з Українською Державою гетьмана П.Скоропадського, що проходили в Києві. До них і звернулися ті представники Українського Національного Союзу (його в той час очолював В.Винниченко), які готували антигетьманське повстання. На квартирі члена УСДРП, товариша (заступника) міністра фінансів гетьманського уряду В.Мазуренка Винниченко кілька разів зустрічався з посланцями Москви. Він згадував пізніше про це так: “Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху увійшли в переговори з представниками російської совітської мирової делегації Х.Раковським і Д.Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згожувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягати увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувалися визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. З свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні.
Д.Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його й зламати з підписом, коли того бажання немає, — я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором”[23].
До речі, останнє якщо не пояснює причину, то, принаймні дозволяє висловити припущення щодо неї: чому В.Винниченко у березні 1920 р. направляв листи з Відня поряд із В.Затонським саме Д.Мануїльському, який ще не займав найвищих партійно-радянських посад в УРСР, а також поряд з Х.Раковським звернувся до того ж таки Д.Мануїльського з проханням взяти участь у вирішенні його долі у серпні — вересні.
1 вересня 1920 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було прийнято постанову з двох пунктів: “а) У зв’язку з новою заявою Винниченка про бажання увійти до партії і уряду, доручити тов. Раковському вести з ним переговори і домогтися письмових декларацій, які пов’язують його з партією;
б) питання про характер роботи залишити відкритим”[24].
Такий поворот подій, здавалося, в цілому влаштував Володимира Кириловича. Він вирішив у новому документі повторити свої вимоги, які висував раніше, і в разі прийняття декларації вважати її гарантом того, що його принципова позиція дійово враховуватиметься в партійно-радянському курсі. Справа з підготовкою заяви-декларації посувалась доволі швидко, адже все до найменших дрібниць було багаторазово обдумано, у буквальному розумінні слова виношено, вистраждано.
Очевидно, інформація про підготовку Винниченком розгорнутого документа про вступ до КП(б)У послужила підставою для нового розгляду Політбюро ЦК КП(б)У питання про нього на засіданні 5 вересня. В одному з варіантів чернетки протоколу запис постанови такий: “Після прийняття Винниченка до партії призначити його застголраднаркому, Наркомзовнсправ і включити до ЦК”[25]. В іншому варіанті і в чистовику формулювання набрало такого вигляду: “Якщо декларація виявиться прийнятною, до партії прийняти, запропонувати ЦК РКП включити його до ЦК КПУ і призначити Застголраднаркому і Наркомзовнсправами”[26].
Того ж дня Х.Раковський телеграмою сповістив про це рішення ЦК РКП(б), В.І.Леніна.
Як бачимо, виявлена керівництвом КП(б)У ініціатива суперечила попереднім рішенням ЦК РКП(б), а відтак отримання згоди центру на запропонований варіант залишалося проблематичним.
6 вересня телеграма Х.Раковського обговорювалася на засіданні Політбюро ЦК РКП(б). Прийняте рішення обмежувалося згодою на прийняття В.Винниченка до партії (мабуть, свідомо не вказувалося, що претендент незмінно підкреслював бажання вступити саме до КП(б)У). Водночас Політбюро ЦК РКП(б) висловилося проти призначення В.Винниченка на відповідальні посади — аж до випробування його на “діловій роботі”. Що це означало, сказати непросто. (Про зміст рішення Політбюро було відомо давно[27], а нині є можливість ознайомитися з його повним текстом — док. № 6).
Керівництво КП(б)У потрапило в непросту ситуацію. Обіцяне ним В.Винниченку в ході переговорів руйнувалося майже вщент, зовсім дезавуювалося рішенням ЦК РКП(б).
Як би там не було, але того самого дня, 6 вересня 1920 р., В.Винниченко завершив і передав до ЦК КП(б)У свою розгорнуту заяву. Рукописного варіанта (оригіналу) в архіві не виявлено. Зберігся машинописний текст перекладу заяви на російську мову, завірений підписом відповідального працівника апарату і печаткою ЦК КП(б)У і підписаний самим В.Винниченком[28].
На початку заяви Володимир Кирилович роз’яснив мотиви свого приїзду в Україну. Основним мотивом було прагнення Закордонної групи українських комуністів зашкодити агресії Польщі проти радянських республік — України і Росії, зробити посильний внесок у справу соціального і національного визволення, розпочатого соціалістичною революцією.
Автор заяви наголосив, що прагнув уникнути необдуманого, невиваженого кроку і тому протягом трьох місяців ретельно вивчав ситуацію в Україні і Росії, сутність, тенденції суспільних процесів, діяльність партійно-радянського керівництва. Ґрунтовний аналіз привів його до таких висновків:
“1) Дійсного, завершеного соціалістичного будівництва на Україні ще немає. Але тільки убогі розумом, знаннями і досвідом люди, або безсовісні демагоги, вороги трудящих, можуть звинувачувати за це комуністичну партію, чи радянську владу”[29]. Основні причини повільного розвитку соціалістичного будівництва полягали в наслідках імперіалістичної і громадянської воєн, які, на думку Винниченка, будуть невдовзі подолані. І “не лише послідовний марксист, а кожен, хто не живе з чужої праці, повинен визнати, що лише Комуністична партія гарантує трудящим повне рішуче звільнення від класового гніту, тільки вона безпощадно, без компромісів знищує в самому корені, в самих основах і зародках будь-яку можливість класового панування паразитичних класів і кладе фундамент нового ладу, з яким жодні буржуазні цивілізації з їх “спокійними” організаціями не можуть зрівнятися за силою і розміром майбутнього розвитку продуктивних сил людства, за можливістю розквіту його духовних сил, за грандіозністю і розмахом комуністичної, колективістичної цивілізації, тобто за величезними можливостями всього того, що простою мовою називається вічним і ще нездійсненим поняттям щастя людей”[30].
2) Такі самі чинники, які заважали соціальному переустрою суспільства, за В.Винниченком, загальмували й державне будівництво. Водночас він висловлював тверде переконання в тому, що “з боку правлячих центрів революції немає не тільки жодних тенденцій до знищення української Робітничо-селянської державності, а, навпаки, є ясна тенденція до створення і розвитку її (як би це не було неприємно русифікаторським реакційним елементам, які все ще мріють про “Єдину Неподільну”) в сенсі внутрішньої самостійності і зовнішньої тісної федерації, перш за все [ з ] Р.С.Ф.Р.Р., а потім з тими робітничо-селянськими республіками, які в ході революції будуть вступати до соціалістичного світового федеративного союзу”[31].
Недоліки в державному будівництві Володимир Кирилович також не ладен був пов’язувати з політикою центральних органів партії, а пояснював інерцією, успадкованою від української демократії, що не змогла своєчасно зрозуміти органічного зв’язку між соціальними і національними чинниками розв’язання українського питання. Не виключаючи труднощів у цій сфері і в майбутньому, Винниченко висловлював впевненість, що з переходом до мирного будівництва “Робітничо-селянська українська державність набуде точних, ясних форм, які, не порушуючи тісного зв’язку з Робітничо-Селянською Росією, дадуть можливість найраціональніше використати і розвинути всі революційні творчі сили трудящого українського народу”[32].
Торжество означеної тенденції неодмінно мало привернути на бік політики Комуністичної партії всі живі сили суспільства.
“3) Щодо політики К.П.б.У в сфері національно-культурній, то тут навіть вороги комунізму і його передової партії повинні визнати, що ні за одної влади на Україні, не виключаючи і Урядів Української Народної Республіки, для українських трудящих класів не розкривались такі широкі можливості, як останнім часом за радянської влади на Україні”[33].
4) Автор заяви визнавав закономірним ідейне й організаційне керівництво з боку РКП(б) “всіма комуністичними молодими організаціями”, відзначав, що “чим швидше українські національні елементи візьмуть активну участь в організації і роботі керівної партії, чим помітніше виявлять себе цінними, надійними і відданими справі визволення трудящих членами її, тим швидше і точніше визначаться і взаємовідносини між Р.К.П. і К.П.б.У., з тим більшою самостійністю буде вона проводити революційну будівничу роботу на Україні”[34].
Після таких висновків Винниченко знайшов можливим завершити документ словами: “... Повністю поділяючи таку програму, тактику і політику К.П.б.У, я заявляю ЦК КП(б)У про своє бажання вступити до К.П.У. Разом із тим упевнений, що і всі члени моєї організації “Зак.група укр. комуністів” (як центр її у Відні, так і всі її секції у Берліні, Празі, Будапешті, Римі, Яблоновім та інших містах Європи), ідейні позиції якої не розходяться з моїми висновками, отримавши мою доповідь, негайно вступлять до лав КП(б)У.
З комуністичним привітом В.Винниченко”[35].
Мабуть, таких ґрунтовно мотивованих заяв від бажаючих пов’язати свою долю з більшовицькою партією можна виявити за всю її історію зовсім небагато. Важко уявити, які моменти документа могли не влаштувати партійно-радянське керівництво УСРР, настільки вжиті формулювання є втіленням лояльності. Хіба що констатація незначних масштабів досягнень. Однак вона була об’єктивною і, до того ж, “вбрана” у такі шати, за якими пряму вину більшовицької партії, радянської влади розгледіти було просто неможливо.
І все ж у даному разі В.Винниченко був, мабуть, не зовсім чесним з партнерами по переговорному процесу, та і з самим собою. Він внутрішньо не був переконаний у написаному, знову й знову “копирсався” у морально-психологічному аспекті свого вчинка. 8 вересня він зазначив у щоденнику: “Я вчора запитав себе і Коху (дружину — В.С.): чи чистий я перед собою і перед своїм народом, ідучи на працю в сучасний уряд? І відповідь наша була: чистий. Не ради слави чи розкошів я йду на це, а ради великої справи визволення з-під усякого гніту. І ця мета повинна все стояти передо мною, ради неї я можу прийняти всі труднощі, всі темні й тяжкі сторони цієї роботи”[36].
Отже, самозаспокоєння не наставало. Тим більше, що почали надходити відомості про перші реакції на заяву до ЦК. Згідно із щоденниковими записами Володимира Кириловича, про рішення Політбюро ЦК КП(б)У йому стало відомо 8 вересня[37] . Можливо, то була інформація попереднього характеру, ще до офіційного рішення. Можливо, якимось чином він щось дізнався і про реакцію ЦК РКП(б) на кроки ЦК КП(б)У, хоча жодних прямих слідів щодо цього не виявлено.
Найвірогідніше, Винниченко мав на увазі постанову ВУЦВК і РНК УСРР від 7 вересня 1920 р. Хоч це був документ не партійного органу, він не міг бути прийнятий без згоди Політбюро ЦК КП(б)У.
В матеріалах листування загального відділу ЦК КП(б)У збереглася копія згаданої постанови: “Товариш Володимир Кирилович Винниченко призначається і затверджується заступ[ником] гол[ови] Ради Нар[одних] Комісарів і Нар[одним] Комісаром закор[донних] справ Укр[аїнської] Соц[іалістичної] Рад[янської] Респ[убліки]”. Документ підписали: за Голову ВУЦВК Д.Мануїльський, Голова РНК — Раковський, секретар ВУЦВК — М.Кабаненко[38].
Дивним залишається, як у даному випадку могли проігнорувати позицію ЦК РКП(б). Можна висловити лише припущення, що політичний, ідеологічний, моральний виграш від залучення В.Винниченка до найвідповідальнішої державної роботи керівники КП(б)У вважали настільки вагомим, що ладні були піти на порушення партійної дисципліни і вже потім якось уладнати справу з ЦК РКП(б).
Залишалося відреагувати на заяву Винниченка і в партійному сенсі. Це також оперативно було зроблено.
Політбюро ЦК КП(б)У 9 вересня провело два засідання, що зафіксовано в протоколах № 46 і № 47.
На першому засіданні було прийнято таке рішення:
“1) В основі декларацію прийняти. Доручити тов. Раковському вказати Винниченку на необхідність докладно роз’яснити в декларації моменти про куркульство і національну державу.
2) Вважати його (тобто В.К.Винниченка. — В.С.) остаточно прийнятим в партію. Запрошувати як всіх членів партії ЦК на засідання Політбюро”[39].
У чернетці протоколу пункти мали інший порядок, а зміст був ідентичним[40]. Що стосується додаткових вимог до заяви Винниченка, то вони, слід прямо сказати, не зовсім зрозумілі. Адже в його заяві йшлося про “злісний соціально-ворожий спротив куркулів та їх ідеологів, які є в даний час останньою опорою і надією роздавленої крупної буржуазії і світового імперіалізму”[41]. Що ж до національної держави, то тут, звичайно, членів Політбюро відлякувало відверте декларування рівноправності УСРР і РСФРР.
Слід сказати, що прізвище Винниченка у протоколі № 46 значиться не тільки у відповідному, шостому пункті, а ще й у вісімнадцятому, присвяченому Д.З.Мануїльському. Останній був призначений керівником делегації УСРР на мирних переговорах з Польщею у Мінську. І саме з цього приводу Політбюро постановляє: “Поїздку т.Мануїльського на мирні переговори просити ЦК РКП відмінити і делегувати замість нього т.Винниченка, а у разі відмови просити у ЦК РКП дати члена колегії Наркомзему”[42].
Очевидно, що Політбюро ЦК КП(б)У вже розраховувало на Винниченка як на високого урядовця. Разом з тим, мабуть, Політбюро не було впевнене в тому, що з його пропозиціями погодяться в Москві, і тому дипломатично “втягувало” ЦК РКП(б) у розгляд конкретного, далеко не найважливішого питання, щоб своєрідним “лакмусовим папірцем” ще раз прозондувати позицію центру (а раптом вона пом’якшала?). Не виключено, що у разі його негативної реакції резервувалася можливість для відпрацювання варіанта “зворотного ходу”, де конкретна ланка була б лише початком усього ланцюжка.
Винниченка не задовольнили прийняті рішення. Він і далі наполягав на введенні його до складу Політбюро ЦК КП(б)У. І тому Політбюро змушене було 9 вересня ще раз розглянути заяву В.К.Винниченка. Було вирішено: “Вважати неможливим формальне включення тов. Винниченка в Політбюро до чергового пленуму ЦК, вважаючи в той же час, що запрошення і право бути присутнім за всіх засіданнях Політ. і Орг. Бюро дає повну можливість брати активну участь у керівництві Парт. і Рад. Роботою”[43].
На тому ж засіданні було розглянуто питання “Офіційна публікація повідомлення про Винниченка”. З цього приводу було взято до відома інформацію Я.А.Яковлєва (Епштейна) про те, що питання буде попередньо вирішено ЦК РКП(б)[44].
А Політбюро ЦК РКП(б), розглядаючи питання про В.Винниченка того ж дня (док. № 7), твердо стояло на своєму. З комплексу питань було вичленено одне — про заяву В.К.Винниченка з бажанням вступити до КП(б)У. Її і було вирішено надрукувати в “Правде”. Цілком виразна, промовиста мовчанка з приводу інших рішень Політбюро ЦК КП(б)У про Винниченка не залишала сумнівів — позиція ЦК РКП(б) жодних змін не зазнала.
Тим часом рішення про призначення В.К.Винниченка заступником Голови Раднаркому і наркомом закордонних справ УСРР через Українське телеграфне агентство встигло уже потрапити в газети[45] . Блискавично розлетілись чутки про зміну курсу уряду, про зміцнення українізаторських, самостійницьких тенденцій. Заговорили, навіть, про можливу заміну Х.Раковського на посаді Голови РНК В.Винниченком. Останній почав всерйоз думати над першочерговими завданнями, зокрема над розв’язанням кадрової проблеми.
Такий розвиток подій, мабуть, виявився до певної міри несподіваним для ЦК РКП(б). У Москві, очевидно, сподівалися, що свою самостійність керівники України здатні виявляти (чи то демонструвати) лише до певної межі, яку в даному випадку було перейдено. А відтак за дорученням В.І.Леніна до Російського телеграфного агентства (РОСТА) було направлено запит, на підставі яких документів надруковано повідомлення з Харкова про урядові призначення Винниченка[46]. Уже 11 вересня Ленін ознайомився з пояснювальною запискою заступника відповідального секретаря РОСТА щодо публікації “неперевіреного повідомлення Українського телеграфного агентства з Харкова” про призначення Винниченка заступником Голови Раднаркому України і запропонував секретарю ЦК РКП(б) М.М.Крестинському оголосити від імені ЦК сувору догану Українському агентству за публікацію неперевіреної інформації, з попередженням про більш суворе стягнення, якщо подібне повториться[47]. Характерна й примітка укладачів Ленинского сборника, де про це повідомляється, що оголошення було опубліковане, а “призначення не відбулося”.
Як би з тієї ситуації виплутувалися керівники КП(б)У, сказати важко. Однак на той час питання уже втратило свою гостроту. Ще 9 вересня Винниченко “приватно (невідомо від кого — В.С.) довідався, що вчора Політбюро ЦК КП(б)У розглядало мою “Декларацію” про вступ у КП(б)У, одхилило її, не згодившись на деяких принципіальних пунктах (курсив наш. — В.С.). Раковському доручено говорити зо мною з цього приводу і домагатись од мене поправок”[48].
У світлі викладеного реакцію В.Винниченка в цілому (хоча і не в усьому) можна зрозуміти як очікувану: “Я не смію радіти, — записав він того ж таки дня, — в мені тріпоче радість, що, може, я вискочу ще з цієї справи, увільнюсь од “влади”, од цих “наркомів”, од тої чаші, яку героїчно взявся випити. Не смію радіти, що “вони” дійсно на принципових пунктах не згодились. Тоді ж виявляється їхня справжня фізіономія, тоді виявляється вже остаточно, що іменно центр провадить певну політику і тоді ж я з найчистішим сумлінням можу остаточно розірвати з ними. Ані на ніготь я не уступлюся, голубчики ви мої, з моїх принципових позицій! Ви мусите уступитися!
“Вони” самі поставили мені вимогу написати цю “Декларацію”. Спасибі їм, я написав. Але вони зміркували, що не вони поставили на свойому, а я, що, прийнявши цю мою декларацію, вони приймають якраз те, що за першого мого приїзду відхилили, через що вийшла вся незгода. Значить, тепер усе ж таки вони приймають мої позиції, не зважаючи на те, що немов би перемогли, і я, скорившись, прийшов до них? Розуміється, вони це розчухали і їхня амбіція та дійсні позиції не дозволяють на це згодитись. І через те, мабуть, “Декларацію” одхилено.
Коли б же то так! Якби ж, нарешті, вже все чисто вияснилось і іменно на цьому принциповому грунті стався розрив. Тоді б не було вже ніяких сумнівів ні в мене, ні в кого”[49].
Судячи з усього, В.Винниченко напружено шукав самовиправдання. Оскільки кооптацію до Політбюро почав уже іменувати “дурницею”, “формальністю”, за яку, начебто, більшовики вхопились, щоб розірвати з ним, В.Винниченком, стосунки.
Не можна не звернути уваги на певний алогізм міркувань і дій Володимира Кириловича. Ще зовсім недавно він рішуче таврував централістичні порядки, за якими без згоди Москви в Україні не вирішувались ніякі питання. А сьогодні він хотів, щоб на порушення елементарних демократичних засад, статутних норм, без обрання на всеукраїнській партійній конференції до складу ЦК, без проведення Пленуму ЦК він був “призначений” членом Політбюро. А чи не провокував він радянську сторону саме на зарані прийнятний (значить прорахований) для нього негативний результат?
Звинувачення партійно-радянського керівництва у бажанні використати його ім’я для прикриття антиреволюційної, антиукраїнської лінії, гадається, є значними гіпертрофуваннями. Адже не керівництво КП(б)У шукало В.Винниченка за кордоном, запрошувало його на роботу до урядових установ (хто знає взагалі, чого більше можна було чекати від такої співпраці — позитивів чи негативів?). Звичайно, в ситуації, яка склалася, більшовицькі політики прагнули якомога більше користі для себе. Можна зрозуміти і те, що “випробування” “заїжджим політиком” колективних і індивідуальних якостей партійно-радянських “верхів”, виявлення їх “дійсної фізіономії” без зустрічної готовності взяти на себе чіткі зобов’язання лише налаштовували останніх проти В.Винниченка, а часом зухвала його поведінка викликала подив і роздратування.
Можна гадати, що небажання В.Винниченка знайти компроміс, його блискавична реакція на рішення Політбюро ЦК КП(б)У були з полегшенням зустрінуті партійно-радянським керівництвом України. Вони увільняли його (керівництво) від відповідальності, автоматично знімали питання про погодження непростої ситуації з В.І.Леніним, ЦК РКП(б).
Нарешті, доводиться говорити й про те, що у даному разі почуття міри явно зрадило відомому українському діячеві. Він не врахував, що в політиці не можна обійтись без компромісів, ультиматуми — не найкращий шлях до порозуміння. А якщо “тили” ненадійні, то це взагалі дуже скидається на авантюризм. Чи давав собі повний звіт у тому В.Винниченко — сказати важко. В усякому разі, здається, в його уяві картина поставала зовсім інша. Тому-то, картаючи більшовицьке керівництво, він говорив: “Питання про вступ у Політбюро явилось останнім пробним каменем їхньої щирости. І ця проба остаточно виявила їхню дійсну фізіономію. На ньому й кінчаються мої відносини з ними. А цим закінчується й моя політична діяльність. Перейдено і це. Шукав гармонії, — знайшов найбільшу дисгармонію, нечесність з собою. Не приймаю її, не можу приняти. Шукатиму далі, вона мусить бути як не тепер, то пізніше”[50].
Невдовзі Володимир Винниченко з азартом виправдовуватиме свій розрив з КП(б)У, вважатиме, що він взагалі не був членом більшовицької партії. Знову хитнувшись у бік укапістів, ставши на шлях об’єднання з ними, він зауважить: “Я особисто тепер ще більш радий, що не вступив у КП(б)У, — великий гріх узяв би на себе цим...”[51]. Він обережно писатиме лише про “переговори з Центральними Комітетами Рос. Ком. Партії та Ком. Парт. України про мій вступ у партію...”[52]. Мабуть, на даному аспекті не варто загострювати особливої уваги. Адже сам по собі цей акт був далеко не основною метою такого непростого візиту на Батьківщину.
Гадається, головні причини невдачі всієї кампанії щодо повернення в Україну слід шукати в дещо інших площинах, ніж їх пропонував сам Володимир Винниченко.
Видатний український діяч на той час, скоріше за все, вичерпав запас політичної волі, колишнього революційного запалу, готовності до самопожертви. В юності його зовсім не лякало всесилля поліцейської держави, на злам якої він беззастережно кидався. Він не особливо бентежився і тоді, коли всупереч великодержавницьким погрозам Тимчасового уряду згоджувався очолити Генеральний Секретаріат, разом з колегами робив перші, найважчі самочинні кроки до відродження української державності, вступав у нерівний дипломатичний двобій з офіційним Петроградом.
Володимир Кирилович виявляв неабияку мужність, відкидаючи ультиматум, пред’явлений Центральній Раді ленінським Раднаркомом, що було рівнозначно оголошенню стану війни між Українською Народною Республікою і Радянською Росією. Він сам пропонував заарештувати себе, щоб допомогти “лівішим” елементам у Центральній Раді і Генеральному Секретаріаті оволодіти ситуацією і припинити кровопролиття у боротьбі за владу.
Володимир Кирилович очолив Український Національний Союз, коли там його радикальні настрої практично ніхто не поділяв. Він з поодинокими прихильниками готував антигетьманське повстання, став на чолі Директорії, у надзвичайно складній обстановці скеровував відродження Української Народної Республіки, був на чолі держави, коли вона потрапила в щільне кільце фронтів...
У 1920 році він був уже інший. І справа не в тому, що він, начебто зверхньо відкидав не те що буденну працю революціонера-чорнороба, а вимагав щонайвищих посад в УСРР. Він просто вже сумнівався в перемозі як соціальної революції, так і національного визволення. Революціонер, який через десятиліття самовідданої боротьби втратив віру у перспективу, в ідеали, — то вже не революціонер. То величезна трагедія особистості. Саме її апогей і переживав на рідній землі в 1920 р. В.Винниченко. Він так любив свій народ, свою націю, свою Вітчизну, а тепер змушений був якось принижено втікати від них. І в цій втечі цього разу було щось схоже на зраду, зраду найціннішому в житті, зраду самому собі.
13 вересня Володимир Винниченко залишив Харків, а 21 вересня 1920 р. і Москву, щоб до кінця життя стати політичним емігрантом.
Примітки: