Новітня суспільно-історична практика поєднання революцій і реформ, особливо у країнах Центральної та Східної Європи, а також СНД, внесла певні понятійно-термінологічні зміни в арсенал засобів наукового та публіцистичного осмислення її. Зокрема, з’явилися нові терміни: “антикомуністична революція”, “кольорова революція”, “доганяюча революція”, “мирна революція”, “толерантна революція”, “майданна революція”. Проте постає запитання, чи всі вони мають однаковий інноваційний зміст, тому потрібне спеціальне дослідження цих термінологічних нововведень. Окрім того, збагатилися новими елементами значень уже вживані терміни: “революція згори”, “революція знизу”, “верхівкова революція”, “мітингова демократія” тощо.

Недавню так звану “помаранчеву революцію” в Україні відносять безпосередньо до “кольорових” і пишуть слова “помаранчева революція” по-різному: одні — в лапках, другі — без лапок, а треті — навіть з великої літери.

Спільними для “кольорових революцій” є привід (по-сучасному — детонатор) і зачин, що заглиблені в складні процеси політичних виборів лідерів даних країн, результати яких, як відомо, фальсифікувалися корумпованими режимами і в цілому не задовольняли ні опозиційну еліту, котра була навіть інтегрована в ці режими і слугувала їм, ані народні верстви. Звідси майже однаковими є сценарії цих майданних подій: їхній початок — за контрелітою та силами її підтримки; далі — нарощення маси та енергії протестного потенціалу шляхом приєднання до бунтівників певної частини політично активного або активізованого населення; потім — концентрація цієї маси на майданах і мирне, без збройних штурмів блокування органів виконавчої влади. Нарешті, стереотипними для цих “революцій” є пакетні обіцянки їхніх лідерів і гігантські надії та сподівання народних мас.

Антагонізм між працею і капіталом — найглибша причина “кольорових революцій”, але в силу суб’єктивного чинника, що опосередкував хід кожної з них, на поверхні подій вона виявляє себе замасковано, не як чітке класове протистояння, а як боротьба еліт за владу та підтримка однієї з них (опозиційної) тими групами (молодь, інтелігенція, представники дрібного бізнесу, меншою мірою — середнього, люмпен-декласовані елементи), що виступили не проти капіталу, а проти його корумпованої, зажерливої, малодемократичної і нечесної влади.

“Революції” випливали безпосередньо з надр тієї обставини, що політичні режими пострадянських республік разом з великим бізнесом, відтворивши антагонізм між працею і капіталом, не встигали обмежувати і “пом’якшувати” його соціальними амортизаторами, як це зроблено в країнах розвиненого (“цивілізованого”) капіталізму. Неймовірна бідність одних і таке ж неймовірне багатство других — це, зрозуміло, не амортизатори. Як і безробіття, що належним чином не компенсується, або виплата мізерних зарплат і пенсій чи й затримка з їх виплатою. Тому “кольорові революції” виявилися вагітними соціально-економічними проблемами, які лідери “революцій” намагалися “зняти” спершу обіцянками й подати їх в оболонці вимог зміни влади, розширення демократії, зміцнення національної ідентичності, боротьби з корупцією, підвищення зарплати, виплат. В Україні специфіка “помаранчевої революції” виявилася також у посиленні сподівань прозахідних сил привести країну до вступу в ЄС, СОТ, НАТО.

Звичайно, “революції” підштовхнули нову владу стати обличчям до нагальних соціально-економічних проблем і швидше їх вирішувати, тим паче що їхні лідери чимало наобіцяли в цьому плані. Але після “революції” значення має вже не обіцянка, а засіб, спосіб і ресурс її виконання. Президент України В.Ющенко запевнив, що перерозподілу власності не буде. Очевидно, його команда має намір вирішити ключові соціально-економічні питання на інших засадах, а саме на політичному компромісі з бізнесом, який, як його повчає влада, повинен “розконвертити” зарплати, вийти з “тіні” і з влади (обіцянка президента відокремити бізнес від влади) і чесно сплачувати податки. Словом, він має не бути в новій владі, а співробітничати з нею. Вона ж, влада, взялася саджати за ґрати корупціонерів старого режиму (хоча далеко не всіх), які притискали бізнесменів, необережно й чимало брали з них у свою кишеню.

Проте загравання з бізнесом, який до того ж має вийти за межі влади, — це більшою мірою популістський, аніж надійний шлях реалізації задекларованих обіцянок, розрахований на воскресіння давніх сподівань бідних на те, що, мовляв, багаті поділяться. Він свідчить про політичну обмеженість і соціальну поверховість “помаранчевої революції”, яка, змінивши персоналії влади, не змінила її соціально-економічного і класового характеру. І це вже дається взнаки: до відповідальності притягують здебільшого дрібних винуватців (“стрілочників”), інколи, щоправда, і середньої руки, але вони часто відбуваються тільки переляком. Досі все-таки не вирішене питання розмежування влади та бізнесу.

Ставлення до “помаранчевої революції” в суспільстві неоднозначне, розбіжності в оцінюванні — діаметрально протилежні: одні вважають її революцією, інші — ні, оскільки вона, на їхню думку, не відповідає стандартам соціально-політичної революції, варіантів якої чимало продемонструвала світова історія.

Якщо узагальнити деякі аналітичні матеріали у пресі, де продовжується досить активне обговорення “помаранчевої революції”, та наукових виданнях, то стануть помітними акценти бачення та сприйняття її.

По-перше, вона сприймається як антикомуністична революція, продовження революції 1989—1991 pp., яка повалила “комуністичний режим”. Вона, мовляв, остаточно ліквідувала релікти радянської системи в українському суспільстві й закріпила новоутворення громадянського суспільства. Отже, це допоміжна, коригуюча революція, яка довершила те, що розпочала здійснювати революція 1989—1991 pp.

По-друге, це, нібито, новітня демократична революція, що скасувала авторитаризм кланово-олігархічної влади, зняла перешкоди до розширення механізмів участі народу в управлінні і, взагалі, розпросторила рамки демократії, змінила економічні та соціальні пріоритети, засвідчила здатність українців до національної консолідації.

По-третє, це світоглядна революція, яка, мовляв, переорієнтувала українців у геополітичному відношенні, наголосивши на європейській ідентичності та зорієнтованості України, задала державі й суспільству особливі ціннісні принципи Майдану.

По-четверте, це мирна революція, яка залишається прикладом для майбутніх революцій на територіях колишнього СРСР. Оскільки мирні революції називають “оксамитовими”, то помаранчева революція є, на думку багатьох, ще й “оксамитовою”, тобто двоколірною.

Чого немає у цій аналітичній грі “кольорового” підходу в осмисленні листопадових та грудневих подій 2004 р. в Україні? По-перше, того, чого вимагає методологія вивчення соціально-політичних революцій; по-друге, глибокого аналізу соціальної грані “помаранчевої революції”; по-третє, обстеження причин орієнтаційного розколу країни на Схід — Захід, який чітко висвітила революція. Навпаки, у деяких матеріалах помітне намагання обминути (замовчати) цю проблему або ж наголосити, що вона штучно поставлена; нарешті, по-четверте, немає розгляду дрейфу України до молитовно-релігійного середньовіччя, прискорено відтворюваного “помаранчевими революціонерами”, церквою та представниками вищої владної еліти.

Особливості “оксамитових революцій”, першою з яких, нагадаємо, була революція в Чехословаччині 1967—1968 pp., потім — революції 1989—1990 pp. у Центральній та Східній Європі (окрім Румунії), проаналізував ще за радянських часів філософ А.Бутенко, а на Заході — Ю.Хабермас. Перший дійшов висновку про те, що революції оксамитовими не бувають (Бутенко Анатолий. Бархатными революции не бывают // Неделя. — 1990. — №34). Революції “зафарбовуються” не в кольори веселки, а в політичні та соціальні “кольори” залежно від суспільної належності їх рушійних сил та соціально-політичних завдань, що вирішуються останніми. Революції притаманні певні загальні об’єктивні риси та параметри. Вирішує вона багато завдань, але найголовнішими є зміна влади, вибір шляхів розвитку, забезпечення нової долі країні, народові.

Так, “помаранчева революція” вирішувала питання зміни влади, але воно має бути конкретизоване: хто кому передав владу, бо від знання цього залежить розуміння, по-перше, самої суті такої акції, як зміна влади, а по-друге, того, що новою владою визначається міра переростання політичної революції в соціальну, наповнення її тим чи іншим соціальним змістом. Так само слід уточнити й питання вибору шляхів розвитку: чи відкрила новий вектор соціального руху суспільства в майбутнє “помаранчева революція”? А доля народу — яку саме долю вона підготувала для нього? Вже сама абстракція “народ” потребує уточнення, бо вона багатозначна і в свій зміст включає й антинародні сили. Отож їх і слід винести за дужки, тоді залишиться переважна більшість народу — трудящі. Яку долю саме трудящим, людям найманої праці підготувала революція?

Якщо з цих позицій глянути на “помаранчеву революцію”, то вона видається не такою вже й революцією, бо передала владу від однієї елітної групи до другої, але того ж самого соціального ґатунку. Тому зміна персоналій влади не означає зміни самої влади. У принципі нова влада продовжує курс і дії своєї попередниці, тільки, можливо, більш прозорими та “м’якими” методами. Скажімо, до активної і повної реприватизації вона не вдається. Навпаки, продовжує приватизацію, під маскою якої, як твердить голова Фонду держмайна України В.Семенюк, за часів режиму Л.Кучми було вкрадено у держави 20 тисяч підприємств (Аргументы и факты в Украине. — 2005. — №34).

Виходить, що нова влада не така вже й нова. Якщо вона не повертає народові хоча б украдену у нього власність, то що залишається йому робити? Залишається один варіант з двох: або знову проганяти владу, або, зважаючи на її прагнення інтегрувати Україну в соціалізований капіталізм Заходу й використовуючи важелі демократії, тиснути на неї, щоб вона якомога швидше соціалізувала приватну власність такою ж мірою, як на тому ж таки Заході.

Йдеться про те, що історично соціалізований капіталізм — це переддень соціалізму. Якщо передати власність капіталістів, у яких значну частину прибутків забирає держава, на соціальні програми тій же державі, то трудящі одержать державний соціалізм навіть із суспільними фондами споживання. Якщо ту ж власність передати в руки народу, суспільства, то вийде народний соціалізм.

Очевидно, така перспектива соціалізованого капіталізму свідчить про те, що західна цивілізація (а можливо, й людство в цілому) після майже півсторічного існування світової системи державного соціалізму, хоча нині й демонтованої, у своєму соціальному поступі вже не може вийти із зони історичного тяжіння соціалізму. Останній уже набув рис історичної традиції, що пробиває собі дорогу не лише в тих країнах, що утворилися після краху СРСР, а й у системі соціалізованого капіталізму.

Отже, трудящим за умов, коли у них слабкі та ще й ворогуючі між собою партії, а “помаранчеві” події не те що не передали їм, а навіть не наблизили їх до власності і влади, світить тільки ось така можливість: штовхати Україну у переддень соціалізму, вимагаючи максимальної соціалізації приватнокапіталістичної власності. Це і є доля народу, накреслена, здавалося б, “помаранчевою революцією”. Але ні, таку його долю визначив попередній режим, який через приватизацію учинив відбирання власності у тих, хто її створював.

Що ж до питання відкриття нових шляхів розвитку України, то “помаранчева революція” не є дороговказом, бо належить до розряду так званих доганяючих революцій, які не відкривають варіантів майбутнього для суспільства. Ю.Хабермас, проаналізувавши революції в Центральній і Східній Європі наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст., назвав їх лише “доганяючими революціями”. “Якщо доганяючій революції, — писав він, — і належить забезпечити повернення до демократичної правової держави, то орієнтується вона на моделі, які — за ортодоксальною інтерпретацією — вже обігнала революція 1917 року. Цим можна було б пояснити своєрідну рису нинішньої революції: майже повна відсутність новаторських ідей, що вказують шлях у майбутнє” (Хабермас Юрген. Политические работы. — М., 2005. — С.149).

“Доганяючі революції” повалили владу компартійної бюрократії, що формально, через привласнені нею держави, представляла робітничий клас, народні маси, і передали владу відроджуваному класу капіталістів, який консолідується в Україні насамперед у формі олігархічних кланів і груп. Отже, відбувся інволюційний соціально-історичний реверс. Ось чому ці “революції” ніякого нового, окрім старого капіталістичного, шляху розвитку цих країн не відкрили. І хоча Хабермас в оцінці цих реверсних “революцій” апелює до якоїсь “ортодоксальної інтерпретації”, усе ж історично вони стоять нижче, аніж Жовтнева соціалістична революція, що має не регіональне, а світове значення. Про це свідчить не якась така “ортодоксальна інтерпретація”, а історичний досвід. То була соціально випереджаюча революція. Піднятися до її рівня “доганяючі революції” не можуть.

В Україні “помаранчева революція” навіть не ставила питання про нові шляхи розвитку країни, вона не скасувала, а продовжила справу, розпочату поваленим нею режимом, водночас давши новій олігархічній еліті поштовх до сприяння “доганяючому” Захід українському поступові. Вона відіграла роль коригуючого чинника і ніякої нової історичної епохи для України не відкрила. Образ цієї “революції”, що його змальовує моніторингове опитування, такий же суперечливий, як і вона сама. Насамперед 79,2% респондентів відповіли, що вони не брали прямої участі в її подіях та акціях. Це свідчить про те, що “помаранчеві революціонери” аж ніяк не становили більшості населення України, а його меншість, та й розклад учасників подій за відповідями це підтверджує: брали участь в акціях у Києві — 4,8%, в інших містах (селах) — 12,8%, допомагали мітингуючим (продуктами, речами, житлом, грошима і т.і.) — 5,2%. Саме так з революціями і буває, коли їх творить дуже активна меншість населення, а більшість його вичікує моменту перемоги чи поразки. Але ж схожою на цю є і характеристика масових бунтів. Чи не тому, що дані кількісні параметри цих масових дійств схожі, респонденти не змогли більш-менш однозначно відповісти на запитання “Як Ви вважаєте, “помаранчева революція” була стихійною чи організованою акцією?”. Третина (33,7%) з них схильні вважати “революцію” цілком організованою акцією, 25,4% — частково стихійним, частково організованим заходом, 24% — скоріше організованою, аніж стихійною подією, 16,9% — цілком стихійною або скоріше стихійною, аніж організованою акцією.

Не змогли респонденти однозначно визначити й сам формат “помаранчевої революції”: чим вона є по суті. Найбільше (33,4%) вважають, що це була свідома боротьба громадян, які об’єдналися на захист своїх прав. Майже чверть опитаних кваліфікують її як державний переворот, здійснений за підтримки Заходу, а 12,4% — як такий само переворот, але підготовлений політичною опозицією, 11,8% дотримуються думки, що це був стихійний протест населення, а 18,3% респондентів не змогли визначитися з відповіддю.

Що ж до причин, чинників та мотивів участі в “помаранчевому вибухові”, то в цьому питанні спостерігаємо ще більший розкид відповідей — респонденти мали змогу на кілька варіантів відповіді (табл.)

Причини участі в “помаранчевому дійстві”

На думку респондентів, найвагомішим чинником масового вибуху стала сама влада, що в очах “помаранчевих революціонерів” уособлювала причину і носія соціальної несправедливості. Люди, вважають 41,9%, виступили проти влади, будучи емоційно заряджені протестом проти несправедливості (20,1%). Далі йде матеріальна причина (30,4%), за нею — суто виборний чинник: неприйняття кандидатури одного з претендентів на посаду Президента України — 24,7%, потім суто житейський/побутовий мотив — турбота про майбутнє своїх дітей (21,7%), нарешті, особливий чинник — пробудження української національної свідомості — 18,8% і т.д. Як видається, важливо тут підкреслити не множину мотивів, причин і чинників “помаранчевого” виступу, а те, що масова свідомість пов’язує його переважно з владою, яка його спровокувала.

Цікаво, що 56% респондентів не змогли визначитися у запитанні про значення “помаранчевої революції” для них самих: що це — їхній “виграш” чи “програш”? Очевидно, далася взнаки обставина часу, бо опитування проводилося в момент (у березні 2005 р. — Ред.), не вельми віддалений часовою дистанцією від самої революції, коли багато що, нею заторкнуте, ще себе належним чином не виявило, а нова влада не встигла приступити до виконання численних своїх обіцянок. Третина респондентів сприйняла революцію як свій “виграш”, а 11,7% — як “програш”.

І ще одна деталь. Лише 36,9% опитаних погоджуються з думкою, що “помаранчева революція” започаткувала зародження політичної нації в Україні. Не погодилися 14,6%, не змогли відповісти 28,6%, а 19,8% зізналися, що вони не знають, що таке “політична нація”.

Таким чином, моніторингові дані засвідчують, що і в масовій свідомості “помаранчева революція” відбита вельми неоднозначно. Її ототожнюють з акцією, державним переворотом, стихійним протестом, свідомою боротьбою об’єднаних громадян за свої права.

Усе сказане, як здається, дає підстави запитати: “помаранчева революція” — це революція чи ні? Ні, не революція, бо вона не “дотягує” до висоти параметрів власне соціально-політичної революції. Скоріше це — мирний, цілеспрямовано організований, коригуючий політичний бунт, який певним чином “підчистив”, уточнив і стимулював попередньо поставлені перед Україною завдання. Владу відібрано в однієї групи елітних осіб і передано до рук іншої елітної групи, але того ж самого соціального прошарку. Така передача влади не передбачає зміни соціальної суті останньої, а тільки режиму її здійснення. Ось чому влада соціально й не змінилася і в ній нічого принципово нового у цьому плані немає. Отже, “помаранчева революція” — недореволюція. Можна говорити лише про певне переакцентування нею деяких соціально-політичних пріоритетів. Кардинально не змінює “кольорова революція” й історичної долі народу України, бо не відкриває перед ним нових соціальних шляхів руху в своє майбутнє. Тому і з цього боку вона є недореволюцією.

Отже, так звана “помаранчева революція” не набула формату справжньої соціально-політичної революції, не вийшовши із розряду масових політичних бунтів. Вона відіграла роль додаткового, доповнюючого чинника до тих подій, що відбулися в Україні в 1989—1991 роках.

Перша частина цієї статті написана за результатами моніторингового опитування населення України, проведеного Інститутом соціології НАН України у березні 2005 року. Написати другу її частину підштовхнули “учорашні” (26 березня 2006 року) вибори, які, думаю, підтвердили в головному попередньо намальовану картину.

Вона, картина, показала, що в Україні тривають процеси розчарування “революцією”, бо вона не те що недовиконує, а не виконує багатьох обіцянок її лідерів. І це скрізь так, де відбулися “кольорові революції”. Ліберальні ідеологи вішають масам локшину на вуха, намагаючись заспокоїти: мовляв, не все одразу, почекайте… Однак головним є те, що “революції” не підштовхнули новоутворені політичні режими до вирішення проблем, пов’язаних з кардинальним поліпшенням життя трудящих мас. Вони так і залишили їх поки що в стані сподівань та очікувань.

Зате з’явилося багато оспівувачів “кольорових революцій”. І не лише в Україні, де “принципи Майдану”, “мораль Майдану”, “вимоги Майдану”, “чисте повітря Майдану” були винесені “помаранчевими” партіями як “святі” цінності у передвиборну агітацію та боротьбу. Але якщо революції йдуть за революціями, хоча б і “кольоровими”, то це означає, що там, де вони відбуваються, немає стабільності і єдності, інтеграцій ні всередині країн, ні на території СНД. Не ладять між собою національні лідери, еліти та бюрократії. Роздирають їх інтереси, амбіції, прагнення якомога швидше, з випередженням сусіда проскочити в євроструктури.

Схиляння перед Заходом і бажання вилизувати йому особливе місце стало у цих лідерів настільки явним і неконтрольованим, що час подумати: чи не патологія це? Скрізь і всюди все перемодельовують під євростандарти, скрізь і всюди копіюють, наслідують, штампують, лекалять — аби як “там”, аби як у “нього”. Усі стали учнями у сучасних галлів, германців, саксів, норманнів, як кажуть, не дай Боже, щоб не вічними, бо учні є учні — їхні мізки несамостійні. А якщо вже вічні учні, то то явний крах: вони ж, по суті, нічому не навчаються.

Після “кольорових революцій” не меншає конфліктів. Президент Грузії Саакашвілі продовжує “воювати” з Росією. Не подобається йому, бачте, лояльне ставлення Росії до “сепаратистських режимів” на території Грузії.… А тим часом “трояндова революція” чахне в очах багатьох громадян республіки.

Справжня “холодна війна” ведеться проти Білорусії. А проти її президента О.Лукашенка — ще й адміністративно-дипломатична. Країни ЄС прийняли рішення не видавати йому і деяким іншим білоруським високим посадовцям візи для поїздок в ці країни, а США не визнали результатів президентських виборів 19 березня 2006 року, на яких за Лукашенка подано 82,6% голосів, а за кандидата від опозиції О.Мілінкевича лише 6%. Білоруські праві та зовнішні “друзі”, які їх фінансують і на яких вони спираються, вирішили було створити мінський майдан за зразком київського й розіграти на ньому “волошкову революцію”, використавши стандартний детонатор “кольорових революцій” — вибори. Але ця затія не вдалася. “Кольорові” революціонери й такі збанкрутілі політики, як С.Шушкевич, сподівалися на 100-тисячну аудиторію майдану, а прийшли мітингувати, поставивши намети, близько 200 чоловік...

Чому народ Білорусії не сприймає “кольорових” бунтів, не піддається словоблуддям неолібералів? Тому, що в країні не допустили ні ринкової розрухи, ні “прихватизації”, ні вимирання населення, як в Україні. Білоруси зберегли все, що було створено працею людей за радянських часів. Заводів вони не банкрутували, не продавали і не закривали, як, знову-таки, в Україні. Відтак і безробіття для самих себе не створювали, як це робили, піддавшись лібералам і націонал-демократам (рухівцям), українці, коли Л.Кучма радикалізував і варваризував свої “демократичні” реформи.

У Білорусії сперлися на твердий грунт досягнутого і під керівництвом Лукашенка рухалися далі. “Ми не пішли, — говорив він на одній прес-конференції, — шляхом руйнування. В основному ми ставали на той фундамент, що був створений в Радянському Союзі, тут, на цій землі, і споруджували нормальну будову єкономіки” (“Правда”. — 2005. — №133. — 29—30 ноября). А в Україні під тиском МВФ і керівництвом Л.Кучми спочатку падали на “дно”, руйнуючи все підряд. Так падали, що й досі не можуть піднятися. Жодного показника виробничих досягнень Радянської України не досягнуто. І тепер “помаранчевий” український президент разом з Бушем, підписавши з ним меморандум про сприяння демократії в Білорусії, прагне “сприяти”! Чи, часом, не спустошливу ліберальну “демократію” хоче підкинути?

А тепер про останні вітчизняні парламентські вибори. Вони виявилися найдорожчими в історії України — “з’їли” майже мільярд бюджетних коштів. А скільки витратили на них партії і блоки? Зрозуміло, це знають тільки вони самі, але поза сумнівом, теж гігантські суми (фігурує, наприклад, така: близько 10 мільярдів доларів). Ось підрахунки експертів Комісії громадських організацій України “Свобода вибору” (в доларах): Партія регіонів України — 89 млн. 153 тис., блок “Наша Україна” — 79 млн. 882 тис., БЮТ — 62 млн. 889 тис., блок Литвина — 54 млн. 677 тис., СПУ — 28 млн. 238 тис. Це витрати в основному на утримання передвиборних структур (штаби, агітатори, члени комісій, зв’язок тощо). А ще ж є підрахунки витрат на рекламу: ПРУ — 34 млн. 391 тис. грн., блок Литвина — 30 млн. 460 тис., “Наша Україна” — 24 млн. 758 тис., партія “Еко+25%” — 25 млн., СПУ — понад 8,9 млн., блок “Не так!” — 8,5 млн., партія “Європейська столиця” — 7,15 млн., блок Костенка і Плюща — майже 5,7 млн, блок НДП — понад 4,8 млн., Партія зелених — 4 млн. грн.

Про що говорять ці дані? Про те, що виборами реально управляв великий капітал і саме він виліпив їх такими, якими вони стали і увійшли в історію.

У перегонах змагалися 45 партій і блоків, з яких 40 не пройшли. За бортом ВР України опинилися й помаранчеві Український народний блок Костенка і Плюща та блок “Пора”—ПРП. Дошкульної поразки зазнав пропрезидентський блок “Наша Україна”, першим номером у виборчому списку якого є прем’єр-міністр Ю.Єхануров. Якщо на виборах 2002 р. “нашисти” здобули в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі 23,57% голосів, то нині — менше 14%, зайнявши перше місце лише в трьох областях — Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській. Знизився порівняно з виборами 2002 р. і результат Соціалістичної партії України, яка входить до “помаранчевої” урядової коаліції. Ще одна політична сила “помаранчевого” забарвлення — Блок Юлії Тимошенко досягла на виборах значного успіху, набравши утричі більше голосів, ніж у 2002 р. Однак не забуваймо, що між БЮТ і “Нашою Україною” існують серйозні незгоди.

Таким чином, “помаранчева революція” не виправдала сподівань її лідерів. Тим більше — тієї значної частини нашого народу, яку рік тому “помаранчевим революціонерам” вдалося спокусити солодкими промовами.

Втім, народ — це окрема тема.

Вибори — величезне соціально-політичне дійство, що активізує маси, вчиняє струс суспільству, виводить на поверхню численні його проблеми, промиває критикою і пропагандою мізки мільйонів людей. Вибори виступають як практична політика, коли раз у 4—5 років цю політику в один день (якщо не виникає потреба у повторному голосуванні) робить народ, ставши електоратом. Робить на свою користь чи для вигоди інших (значить, проти себе) — усе це залежить від того, хто він є як народ. Як сам себе усвідомлює і розуміє, чого хоче, якою мірою піддається зомбуванню виборчою ідеологією та боротьбою, кому довіряє, а кому ні.

Вибори і цього разу показали, що український народ продовжує своє історичне блукання. Блукав він на минулих президентських виборах, блукає і сьогодні. Та що там сьогодні — усі роки незалежності блукає! Найбільшою мірою підводять його такі дві обставини: політична наївність, якої годилося б уже позбутися, і внутрішній розкол. Перша заважає йому збагнути, що політичні сили, на які він своєю більшістю робить ставку і за яких голосує ще з 1991 року, водять його за ніс і будуть його водити ще сто років, якщо він не переорієнтується. Що ж до другої обставини, то вона значно серйозніша і складніша. Від неї залежить одна з головних політичних інтриг суспільства, яка мандрує від виборів до виборів і не вирішується ними. Нинішня виборна кампанія, що є прямим продовженням президентських виборів, теж залишила її невирішеною.

І хоч деякі аналітики говорять про відносно спокійне публічне протистояння політичних суб’єктів виборчого процесу, цей спокій обманливий. Він маскує глибокий внутрішній конфлікт українського суспільства, спричинений: 1) геополітичною буферністю країни, затиснутої, хоча і в центрі Європи, між кількома цивілізаціями, культурами, релігіями і світовими силами, які схрещують свої інтереси на терені України, виступаючи зовнішніми сценаристами і режисерами виборних змагань; 2) регіональним характером олігархічно-кланового капіталу, представники якого не лише конкурують між собою, намагаючись потіснити й ослабити один одного, а й ведуть жорстку політичну боротьбу, привертаючи до себе в період виборних кампаній електоральну масу; 3) антагонізмом між працею і капіталом.

Геополітичний буфер відзначається тим, що він ніколи не буває ні повністю незалежним, ні повністю самостійним. Перед ним завжди стоїть “вічне” питання: на кого стратегічно орієнтуватися, до кого, зрештою, прихилитися? Буферність, наприклад, України, як свідчить її історія, завадила їй самостійно, покладаючись лише на власні сили, об’єднати свої землі, створити свою державу. Це вдалося зробити з допомогою, так би мовити, третьої держави — Росії і в Росії, СРСР і в СРСР. Сьогодні ж із факту буферності України випливає її внутрішній орієнтаційний розкол — Захід (США і ЄС) чи Схід (Росія).

Два протилежних стратегічних орієнтири і на президентських, і на парламентських виборах відстоювали дві політичні сили: “помаранчеві” партії і блоки (“Наша Україна”, БЮТ та ін.) і “біло-голубі” (ПРУ та ін.). Зрозуміло, це — боротьба кланово-олігархічних сил між собою за контроль над Україною та вектором її історичного розвитку. Але біда, що вони ведуть за собою електоральні маси, маніпулюючи їхньою свідомістю і консервуючи їхнє історичне блукання. Політичним результатом цієї боротьби є те, що ці клани відтворюють внутрішній розкол українського суспільства і тим самим утримують Україну в становищі буферності, оскільки заважають один одному приєднати її туди або туди: до ЄС і НАТО чи до Союзу Білорусі і Росії. Тільки так Україна зможе позбутися прокляття геополітичної буферності. Коли вона була частиною СРСР, про її буферність ніхто й не заїкався. У стані Лева вона була сама Левицею.

“Помаранчеві”, спираючись на електорат, орієнтований на інтеграційні зв’язки із Заходом, декларують формулу з трьома векторами: європейський вибір, стратегічне партнерство з Росією і Сполученими Штатами Америки. Розрахунок — на нульову рівнодію. Мовляв, три вектори мають врівноважити один одного і в точці цієї рівноваги Україна зможе приймати самостійно незалежні рішення. Проте це ілюзія, бо математична логіка про нульову рівнодію різноспрямованих векторів не спрацьовує. Насправді Україна дедалі більше потрапляє у залежність від Західної Європи і США і так само дедалі більше б’є горшків із Росією. Цьому сприяють самі ж “помаранчеві”. Крім того, стало багатьом зрозуміло: вступити до НАТО не хоче більшість народу (а якщо вже вступати, то тільки з метою розвалу цієї агресивної організації). Що ж до вступу до ЄС, то, здається, Україні підготовлена доля Туреччини, яка десятки років стукає в його двері, а вони не відчиняються.

“Біло-голубі” (“регіонали”) грають на струнах протилежного електорату, який обстоює інтеграцію з Росією, де головний для України ринок, а родич для українця сидить на родичеві. То чому ж віддалятися і забувати один одного? У “регіоналів” у цьому плані інша формула: не допустити вступу України в НАТО без всенародного референдуму; установити міцні партнерські відносини з Росією й забезпечити участь у Єдиному економічному просторі (ЄЕП) — Росія, Україна, Білорусь, Казахстан. Та “помаранчевих” лякають “регіонали” ще й деклараціями про необхідність надати російській мові статус другої державної мови, а регіонам — більше влади й повноважень. Тут бар’єр для зближення цих політичних течій і створення коаліції у ВР. Проте капіталісти є капіталісти, коли треба, вони вміють домовлятися між собою. “Непримиренні” В.Ющенко і В.Янукович вже демонстрували це вміння підписанням погоджувального документа, коли першому потрібно було затвердити у Верховній Раді свій уряд, а другому — щоб не відправляли на нари корупціонерів кучмівського режиму.

На президентських виборах перемогли “помаранчеві”, але ж вони дуже швидко довели слабкість, незграбність і некомпетентність своєї влади. Вона дала надто багато обіцянок народові, а виконала їх дуже мало. Кумівство, корупція в оточенні президента, позапрограмні дефіцити й проблеми (м’ясна, бензинна, цукрова), кадрові конфлікти в уряді, нарешті, відставка уряду президентом — усе це привело до розпаду табору “нашистів”. Вони настільки ослабли, що парламентські вибори ледве не програли повністю. Навіть їхній союзник держсекретар США К.Райс звернула увагу на низький результат “Нашої України”, пояснюючи його нездатністю влади виправдати очікування суспільства, викликані “помаранчевою революцією”.

Якою мірою співпрацюватимуть чи “воюватимуть” “помаранчеві” і “біло-голубі”, — покаже час. А от блукання народу на роздоріжжі Схід — Захід ці дві політичні сили забезпечать і надалі. Народ так і залишиться у початковій точці цього роздоріжжя, не знаючи реально, куди йти.

Однак є у народу ще одна розвилка, у початковій точці якої він теж опинився: капіталізм — соціалізм. Це вже соціальний вимір парламентських виборів, у площині якого народ теж блукає. Його так майстерно зазомбували обіцянками про щасливий, “цивілізований”, соціалізований капіталізм західного гатунку, що він, грішний, почав чекати, коли ж обрані ним президент та парламент на тарілочці його піднесуть.

Політично збанкрутілий сьогодні І.Плющ вабив таким капіталізмом ще у 1992 році як тодішній Голова ВР України. Виступаючи перед аграріями Київщини, він заявив: “Багатих насторожує, а то й шокує приватна форма власності; це дає привід говорити, що ми йдемо до капіталізму. Якби ж у нас сьогодні був капіталізм, ми були б щасливі… Його треба будувати, тобто ввести відносини, притаманні капіталістичному способові виробництва… А тоді шляхом розумного оподаткування брати від багатих, про яких я згадував, брати від них і захистити тих, хто з різних причин сам не може стати заможним, проявити діловитість, підприємливість. То буде надійна система соціального захисту цієї частини населення. Але була б неправда, якби ми заявили, що можна швидко створити таку економічну систему” (Голос України. — 1992. — №96. — 26 травня).

Однак неправда у виступі Плюща все-таки була — він замовчував той факт, що надійну економічну систему і систему соціального захисту можна створити не обов’язково на засадах відносин приватної власності. Вона й була створена в СРСР. Ця система потребувала не руйнування (за що стояв сам Плющ і що він же і здійснював, керуючи прийняттям законів, які знищували ту систему), а розвитку. Але для цього вже потрібен інший розум — не руйнівний, а творчий.

Сьогодні утопію Плюща активно тиражують соціалісти О.Мороза. Щоправда, з однією відмінністю: те, що той називав капіталізмом, вони іменують… демократичним соціалізмом. Нехай. Але як планують його будувати? Копіювальним методом, тобто шляхом наслідування дій західних соціал-демократів. Отож не своїм, по суті, розумом, а чужим. Тут запозичимо в І.С.Бокого оригінальний вислів (можливо, це у нього вже й концептуальний термін), яким він позначив копіювальний метод соціалістів щодо побудови ними демократичного соціалізму-капіталізму: “видоювання олігархів”.

Так-так, щоб в Україну прийшов соціалізм, слід “подоїти” олігархів (як корів або кіз), “забрати у них”, як казав Плющ. Мовляв, хай вони залишаються, бо це ж велике благо для України, з яким вона стане багатою і щасливою. Треба тільки добратися до їхнього грошового “вим’я” і через податкову систему натиснути на нього. Потечуть гривні, долари, євро… Оце і є засіб побудови “демократичного соціалізму” на спині капіталізму. Якої ще теоретичної плутанини і якого соціального вінегрету треба бажати? Чи не є усе це розрахунок на дурнуватих олігархів? Новоспечені “дояри”, мабуть, думають, що олігархи легко їм піддадуться і не зможуть врахувати досвід, скажімо, “підневільних” шведських капіталістів. Останні вибори вже ввели їх у владу, і це є прямим доказом того, що “видоювати” себе вони не дозволять.

І.Бокий, як один з найактивніших проповідників “доярства”, дуже часто цією концепцією забивав баки селянам, але, як свідчать результати виборів, щось вони не вельми підтримали партію “доярів”. Більше схилилися до БЮТ. Мабуть, не порадувала їх і друга концептуальна ідея соціалістів: будувати Європу в Україні. Чи не тому, що вона запозичена у Леоніда Даниловича? Той свого часу, реалізуючи концепцію багатовекторності політики, в якій кожний вектор — стратегічний, марно стукав-грюкав у євродвері, нічого не добившись. Десь на рубежі століть він і дійшов висновку: “Там нас ніхто не чекає”, “Туди нас не пускають”, “Треба не у Європу йти, а будувати Європу у себе вдома”.

Політичні реалії, породжені “помаранчевою революцією”, ставлять особливі вимоги до Комуністичної партії України. Поки що партія не змогла гідно прореагувати на нову ситуацію. Це підтвердили і останні парламентські вибори. Ніколи ще за роки незалежності України КПУ не збирала так мало голосів виборців. Багато хто пояснюють низький результат партії “заспокійливим” аргументом: вона, мовляв, потрапила в небезпечний сектор електорального поля — сектор Партії регіонів України. Ті виборці, які могли голосувати за КПУ, проголосували за ПРУ, бо прагнули реваншу за поразку на президентських виборах і провалу “помаранчевих”. У Компартії, міркували вони, все одно не було шансів на перемогу, тому й подалися забезпечувати реванш ПРУ.

Проте цей аргумент — ситуативний. Сьогодні він має певну силу, а завтра вже ні. З усього цього комуністи мають зробити належні висновки.