У новітній Україні щороку наприкінці січня певні політичні сили незмінно привертають увагу суспільства до епізоду, що мав місце 16(29) січня 1918 р., — бою під Крутами. Здавалося б, за майже дев’ять десятиліть відтоді можна було достеменно відтворити картину того, що насправді сталося на маловідомій залізничній станції, і, врешті-решт, дати неупереджену оцінку як власне самому епізодові, так і значно ширшій проблемі, яку він (цей епізод) напрочуд рельєфно висвітлює.

Однак бій під Крутами, очевидно, належить до тих феноменів, навколо яких від самого початку переплелися в тугий вузол життєва істина та її карколомна трансформація на догоду політичний кон’юнктурі. Спробуємо розв’язати цей вузол.

З суто наукового, власне фактологічного боку великих проблем щодо передісторії бою під Крутами, його ходу та наслідків практично не виникає.

Революція в Україні на середину січня 1918 р. пройшла досить довгий, складний і загалом результативний шлях. Після повалення в Росії самодержавства прагнення української нації до всебічного відродження вдалося втілити в реальні досягнення. Зусиллями Центральної Ради ще за часів Тимчасового уряду, всупереч запеклій протидії останнього, було запроваджено автономію України, а незабаром після Жовтневої революції, 7 листопада 1917 р.*, проголошено утворення Української Народної Республіки як федеративної частини Росії. Однак політичні орієнтації лідерів УНР відразу ввійшли в гостру суперечність з курсом ленінського Раднаркому на соціалістичні перетворення і вилилися в антагоністичний конфлікт двох революцій: соціальної (соціалістичної) у загальноросійському масштабі, яка захоплювала в сферу свого вибухоподібного розвитку і український простір, і національно-визвольної, спрямованої на утворення української буржуазно-демократичної держави парламентського типу.

*Тут і далі дати наводяться за старим стилем, а з березня 1918 р. — за новим. — В.С.

Незважаючи на офіційно оголошений ще на початку грудня 1917 р. стан війни (ленінський “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради” й негативна відповідь на нього Центральної Ради), конфлікт протягом приблизно місяця протікав мляво, зводився більше до пошуку шляхів виходу з кризи дипломатичними методами (Петроград просто не мав у своєму розпорядженні скільки-небудь серйозних військових сил). Після І Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (11–12 грудня 1917 р.), який проголосив Україну радянською республікою, стала фактом наявність двох центрів влади — у Києві (УНР) і Харкові (республіка Рад), які не лише не визнавали один одного, а й нагромаджували взаємну ворожість, антагонізм. Стало очевидним: відвернути їх воєнне зіткнення просто неможливо.

Потенції прихильників соціалістичної революції в Україні примножувалися військовою допомогою Радянської Росії, яка почала надходити з середини грудня у відповідь на підтримку Центральною Радою заколоту білогвардійських генералів на Дону проти ленінського Раднаркому. За підрахунками фахівців (цифри легко перевіряються архівними документами, що, природно, не раз і робилося), в Україну з Росії на січень 1918 р. прибуло 32 тис. червоногвардійців та зведених у загони революційних солдатів. 22 тис. з них через Харків рушили через Микитівку (Донбас) у напрямі Ростова-на-Дону. Дорогою їх чисельність зростала за рахунок поповнення загонами донецьких червоногвардійців. Мета, поставлена В.І.Леніним перед головнокомандуючим військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антоновим-Овсієнком, — розгром кадетсько-каледінського заколоту, реалізовувалася неухильно.

З решти прибулих військових формувань більша частина рухалася Лівобережжям — через Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Олександрівськ (нині — Запоріжжя) на Одесу, Миколаїв і Херсон для участі у встановленні в життєво важливих пунктах республіки влади Рад. Цей напрям виявився, по суті, флангом каледінського фронту, і тут відзначалися особливою активністю військові частини, що рухалися з Південно-Західного й Румунського фронтів на Дон.

Події на каледінському фронті, сході й півдні України розвивалися дуже стрімко й виявилися загалом сприятливими для сил соціалістичної революції. Значну роль відігравали повстання, які вибухали з наближенням радянських військ до того чи іншого населеного пункту. Нерідко противник залишав міста ще до підходу радянських військ, після перших сутичок з повстанцями. Все це дало змогу більшовикам паралельно перевести у практичну площину плани походу на Київ — столицю УНР.

З січня 1918 р. з Харкова у напрямі Полтави під командуванням М.Муравйова вирушив зведений загін з червоногвардійців міста, червоних козаків В.Примакова і одного бронепоїзда — всього 700 бійців. Того ж дня у тому ж напрямі вирушив загін озброєних катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П.Єгорова. З 1200 бійців 450 були донецькими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика Д.Жлоби.

Хоча в Полтаві дислокувалося 5 тис. солдатів і офіцерів військ Центральної Ради, місто вони здали 5 січня без бою. А вже через кілька днів переможці, поповнивши свої ряди полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, почали наступ залізницею через Гребінку — Ромодан на захід і північний захід. Паралельно у напрямі Києва та прилеглого до нього регіону почався рух інших загонів, що спішно формувалися з солдатів ближніх фронтів. Це були революційно налаштовані елементи, що прагнули політичної дії й охоче відгукувалися на заклики нищення старого ладу, боротьби за новий, значно справедливіший, гуманніший соціальний устрій. Загальна чисельність таких формувань була незначною. Хоч вони гучно іменувалися “революційними арміями”, кількість багнетів у загоні Р.Берзіна, що наступав з Могилева через Гомель на Бахмач, і в загоні С.Кудинського, що з району Новгорода наступав через Смоленськ — Брянськ — Калиновичі на Новозибків, ледь перевищувала по 2 тисячі. Сумарно ж кількість бійців, які брали участь у поході на Київ, ледь перевищувала 6 тис., хоча їх було найменовано Східним фронтом, а його головнокомандуючим офіційно призначено колишнього полковника старої російської армії лівого есера М.Муравйова, який у жовтневі дні запропонував свої послуги більшовикам.

Об’єктивні дослідники давно відійшли від тверджень про те, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій (“орд”) Радянської Росії. Так, надзвичайно авторитетний в діаспорних колах історик зі схильністю до виважених філософських узагальнень І.Лисяк-Рудницький відзначав: “Легенда, що її треба здати до архіву, — це казка про “надчисленні полчища” ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917–18 рр. та 1918–19 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здатна поширюватися на ті країни, що їх їхнє власне безголів’я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонна Україна з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна кон’юнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні”[1].

А тут доводиться констатувати, що навколо сил Центральної Ради в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався справжній вакуум. Вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а деморалізовані військові частини хутко розбігалися, частіше за все ще до прямих зіткнень з радянськими військами. Ці ж тенденції не меншою мірою захопили й “Вільне козацтво”, почесним отаманом якого був П.Скоропадський.

За оцінками відомого історика Д.Дорошенка, під орудою Центральної Ради тоді було не більше 15 тис. розкиданих по різних місцях вояків. Близькими до наведеної цифри були й дані, якими оперував у процесі керівництва воєнними діями В.Антонов-Овсієнко.

При цьому слід мати на увазі, що боєздатність частин Центральної Ради була дуже невисокою. Чи не єдиною бойовою одиницею був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, що складався з двох куренів — “червоних” і “чорних” гайдамаків. Укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями та галицько-буковинськими біженцями і полоненими (Є.Коновалець, А.Мельник, Р.Сушко та ін.), кіш налічував 1 тис. чоловік. Його очолив С.Петлюра, відправлений у грудні 1917 р. у відставку з поста генерального секретаря (міністра) військових справ за допущені недоліки у справі українізації армії.

Навпаки, військовий потенціал радянської влади в Україні повсюдно й неухильно примножувався. За реалістичними оцінками, у січні 1918 р. чисельність червоногвардійських та інших однотипних формувань, що виступали на боці радянської влади, сягала 120 тис. чоловік. Звісно, їх бойова міць була непорівнянною з якостями регулярного війська. Червоногвардійські загони було важко зібрати в єдине ціле для виконання стратегічних завдань. Та, з другого боку, в повсюдній наявності червоногвардійських загонів, що відтягували на себе сили противника, сковували, розпорошували їх, виявлялись і певні переваги. Вони найбільше реалізувалися тоді, коли воєнні дії виплеснулися не на поля битв за участю великих армій, а в робітничі квартали, на підприємства, в казарми, де кінцевий успіх забезпечувався бойовими якостями та моральним станом невеликих загонів і груп.

Отже, розстановка сил в Україні в січні 1918 р. складалася зовсім не на користь Центральної Ради. Голова Генерального Секретаріату (уряду УНР) В.Винниченко присвятив з’ясуванню цього аспекту вітчизняного історичного досвіду немало сторінок у тритомнику “Відродження нації”, дійшовши врешті-решт до однозначно-невтішних висновків: “...Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпоряджатися по волі керуючого центру, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало військо.

Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...

Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи на думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів і особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи, які, значить, були не латишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів, про їхню політику”[2].

Думається, що цитування спогадів В.Винниченка у даному разі аж ніяк не надмірне. Яскрава, талановита особистість, він, окрім іншого, очевидно, володів і талантом передбачення і немов би спеціально для нащадків, що спекулюватимуть на суб’єктивному тлумаченні подій тих непростих днів, зазначав: “Коли аналізуєш тепер усі події, які тим бурхливим, болючим вихором проносились крізь історію українського відродження, то перш усього задаєш собі питання: як же сталось, що ті маси, які так гаряче, так віддано піддержували і боронили українську владу, які так горіли національним чуттям і виявляли таку міць національної самосвідомості, як воно так сталось, що вони раптом відвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти своєї влади?

Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помирала, пояснювали це більшовизмом. Більшовики, мовляв, здеморалізували солдатські маси, загітували їх, оббрехали українську владу перед ними, розпалили своєю демагогією їхні темні інстинкти, потягли за собою безсовісними, безоглядними обіцяннями всяких нездійсненних благ — от маси і пішли за ними. А ми, мовляв, чесно поводились, ми не обіцяли того, що неможливо, ми дбали про організацію життя, ладу, порядку, ми не хотіли руйнувати господарських сил країни, ми кликали маси до дисципліни духу, до роботи, а це здеморалізованим масам не подобалось, і вони через те відвернулись од нас.

Так ми тоді роз’яснили ситуацію. Так, мабуть, будуть роз’яснять її українські історики. Але таке роз’яснення буде або нещире, або наївне, як воно було й у нас.

Так пояснялось й пояснятиметься особливо ще й для того, що вони таки мали національну свідомість, а що їх тільки збаламутили вороги українства й через те вони так схибнули під той час.

Так само вороги українського відродження будуть посилатися на цей момент і доводити, що ніякої національної свідомості у мас не було, бо отже вони повстали ж самі проти української влади.

І те й друге пояснення — не вірне. Вся причина в тому, що українська влада, що вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична”[3].

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки здатними на самовідданий порух виявилися тільки студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету св.Володимира і новозаснованого Українського народного університету, створеного з ініціативи студентів-галичан, було ухвалено приступити до формування студентського куреня Січових Стрільців для участі в боротьбі проти радянських військ. До куреня “під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці”[4]. Окрім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб, з них одна сотня потім брала участь у боях в Києві, тобто не залишала міста. Військові власті призначили командиром старшину (сотника) А.Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету, і виділили для бранців приміщення Костянтинівського юнкерського училища.

Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді і морально та ідейно підтримало його. Так, 11 січня 1918 р. “Нова Рада” — газета Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), що мала впливову фракцію у Центральній Раді, опублікувала звернення “До українського студентства”, підписане Українською фракцією центру Університету св.Володимира:

“Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-”большевицька” (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу. Будьмо ж, товариші, щирі й чулі! Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходім до стерна перемоги! Кому, як не нам, нести світичі свідомості й відваги до наших братів-вояків! Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!

Записуйтесь до “Куреня Січових Стрільців”, який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги. Запис приймається в Педагогічному музеї щодня (вдень)”[5].

У цьому ж номері “Нової Ради містився такий заклик: “Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)”.

Подібні матеріали друкувалися й іншими органами преси.

Настрої студентства підігрівалися також тогочасними державними документами. Так, у IV Універсалі Центральної Ради (прийнятий у ніч на 12 січня), яким Україна проголошувалась “самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною” державою, говорилося: “До так званих “більшовиків” та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо Правительству Української Народної республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боронити добробут і свободу нашого народу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки”[6].

Отже, можна аргументовано стверджувати про пряму причетність вищого державного керівництва УНР до заохочування руху студентської молоді як в ідейному, так і в організаційно-технічному відношеннях.

Упродовж 5–6 днів (8–13 січня) молоді бранці одержували амуніцію, озброєння й оволодівали елементарними навичками поводження з ним. У казармах Костянтинівського училища, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства, якісну підготовку у вкрай короткий термін здійснити не вдалося[7].

Вранці 13 січня до навчального закладу повернулася частина юнкерів (близько 300 чоловік), які розповіли про те, що вони під командою сотника А.Гончаренка у малій кількості (близько 600 чоловік), погано озброєні, одинокими залишаються на цілому Лівобережному фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки[8]. Хто і як вирішував питання про відправку на передову студентської сотні, що попервах намічалася для захисту Центральної Ради в Києві, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не можна. Зазначається лише, що наказ було одержано “від командного складу 1-ї військової школи”[9]. Однак зрозуміло, що студенти не могли самостійно вирішити багато питань, у тому числі й про спеціальний поїзд (хоч це й зайняло півтори доби).

15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути (в сучасній Чернігівській області) і більшість з них вирушили на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів у кількості 200 осіб[10].

Зранку 16 січня (тобто 29-го за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними, до 2 тис. чоловік) на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів броньовик сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепоїзди. Так чи інакше, увірватися до Крут “з ходу” червоним не вдалося[11].

Подальший перебіг дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі його учасники[12].

У пресі за “свіжими слідами подій” розвиток трагедії дістав таке висвітлення: У кожного юного захисника Крут “було всього по три обійми патронів. ...А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бійцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього, в редакції “Нової Ради” і керівництві УПСФ знали справжні імена командира — “капітан Т” і склад штабу — “два брати Б.”, однак з якихось міркувань не стали широко обнародувати дані, що з часом виявилися нез’ясовуваною таємницею. — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили”[13].

Отже, якими б героїчними не були дії захисників маловідомої до того залізничної станції, вони, врешті, не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелом загальної ситуації на фронті. Тому на кінець дня Крути були вже в руках більшовиків[14] і шлях на Київ, де того ж дня почалося робітниче повстання проти Центральної Ради, їм було відкрито.

Пізніше багато писалося, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначалися нечуваною жорстокістю, і про те, що їх мужньо стримували “напівдіти” (Д.Дорошенко), які, начебто, ще й кидались у контратаки. А з другого, — про відсутність у студентів патронів та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них вперше взяли у руки гвинтівки безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно діяти у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) “ломилися” від новеньких чобіт, тощо. Все ж студентам якимось чудом вдалося відійти з позиції у відкритому полі (1 км від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямі Києва. Організованому від’їзду допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і “відірвалися” від переслідувачів[15].

Можливо, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень сприяло й те, що амбітний М.Муравйов прагнув показати своєму начальству власні особливі заслуги у боротьбі за нову владу і у донесеннях головнокомандуючому військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антонову-Овсієнку явно “прикрашав” жорстокість єдиного бою, який довелося дати радянським військам на шляху до Києва, умисне завищував силу опору противника, використовував у донесеннях навіть нісенітниці. “Після дводенного бою, — повідомляв він, — перша революційна армія Єгорова при підтримці другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборзька і Московська гвардія винесли майже одні весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив поїзди з беззбройними солдатами з фронту назустріч революційним військам, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складалися з батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які, крім звірств, вчинених щодо солдатів, які поверталися з фронту, били сестер милосердя, що потрапили до їх рук. Йду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська”[16].

З очевидних неточностей документа варто звернути увагу не стільки на те, що під Крутами не було С. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг здійснити, скільки на твердження, що у військах Центральної Ради були “батальйони офіцерів”. Втім, гадаємо, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей, відрафінування деталей не так уже й важливо. Загальних уявлень про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість кінцевого підсумку.

С.Петлюра, що перебував зранку того дня на ст. Бобрик, одержавши повідомлення і докладну доповідь про бій під Крутами, вирішив, що більшу небезпеку для УНР становлять повсталі робітники-арсенальці, і, недовго вагаючись, направив свій загін до Києва, наказавши студентам їхати до Дарниці[17].

І донині існує значний різнобій у визначенні не лише масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне — кількості жертв.

Так, Д.Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів, хоч і пише, що першого дня (тобто 16 січня) було знищено частину куреня, а наступного дня розстріляно 27 полонених, над якими дико знущалися. Вони входили до розвідувальної чоти (взводу), що відійшла до Крут у момент, коли станцією вже оволоділи червоні. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не зацікавився і вони зникли з госпіталів, куди їх вмістили на лікування. До Києва для перепоховання начебто було привезено “кілька десятків понівечених трупів”[18].

Результати 40-річного документального дослідження питання наводяться в книзі С.Збаразького “Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 — 29 січня 1956”, що побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві “Шлях молоді”. Книга відкривається таким мартирологом:

“Згинули під Крутами:

Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.

Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві.

Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик — студенти Українського Народного Університету в Києві.

Андрій Соколовський — учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.

Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський — учень 7-ї кляси, родом з Західної України, розстріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати “Ще не вмерла Україна”, всі інші підтримали спів”[19].

Отже, називається 18 імен. З того часу і до сьогодні ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести...

У вирі тогочасних подій ані бій під Крутами, ані його учасники не привернули до себе уваги громадськості. Однак після повернення до Києва у березні 1918 р. Центральної Ради близькі й друзі загиблих порушили питання про їх перепоховання.

9 березня газета “Нова Рада” вмістила такі рядки: “Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с.р., і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві”.

Історія відразу набула резонансного присмаку скандальності. 16 березня в “Новій Раді” під криптонімом “С.Ш.” (найімовірніше — це Сергій Шемет, один з лідерів Української партії хліборобів-демократів) з’явилася стаття “Трагедія на Крутах”. В публікації говорилося: “Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї.

Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути...”. Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати, “а хоч, принаймні, усунути геть від справи винуватців”[20].

Хоча в статті не називалися конкретні імена, кожен добре розумів, що йдеться передусім про вище політичне й військове керівництво УНР, зокрема М.Грушевського й, особливо, С.Петлюру, який на той час повернув собі колишні позиції військового лідера.

Ось тут і стали у великій пригоді глибокі професорські знання й політична інтуїція М.Грушевського. Видатний український історик, безперечний тогочасний національний лідер не раз звертав увагу на деякі психологічні особливості української нації, які навіть був схильний відносити до її ментальних рис. Серед них, як не дивно — вміння влаштовувати похорони. “Вони (українці. — В.С.) великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу, — зазначав голова Центральної Ради. — Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: “моя хата скраю”, беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, — коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців...”[21].

Хоча М.Грушевський говорить про такі національні риси з очевидним негативним, навіть осуджуючим відтінком, саме до “традиційного” варіанта він вдався й сам, коли довелося давати відповіді на схвильовані запитання збуреної громадськості і віднаходити вихід з непростої ситуації. На засіданні Малої Ради (Президії Центральної Ради) він запропонував вшанувати пам’ять загиблих під Крутами і перенести їхні тіла до Києва, на Аскольдову могилу. Засідрання вшанувало пам’ять героїв вставанням й ухвалило “прийняти похорон на кошт держави”[22].

Велелюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, військові, духовенство, хор під орудою О.Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурного походу з жалобно-урочистим словом звернувся Михайло Грушевський: “От у сій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми проважаємо.

Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю вартости свому народови!

Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодня ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчизну! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині до віку!”[23]

У братську могилу на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було опущено 17 трун (лише на одиницю відрізняється ця цифра від вищенаведеного поіменного переліку жертв С.Збаразьким). Можливо, тут не було тіла сотника А.Омельченка, який дістав смертельне поранення під час бою 16 січня і був відразу відправлений до Києва, однак по дорозі помер. Вочевидь, він був похований не під Крутами, хоч дехто з мемуаристів і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали в Аскольдовій могилі. Газети вміщували траурні промови й статті Л.Старицької-Черняхівської, С.Єфремова, В.Дурдуківського, інших відомих громадських діячів УНР. Павло Тичина присвятив загиблим вірш “Пам’яти тридцяти” (названу тут кількість пояснити непросто, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол):

Серед публікацій траплялися й прикрі для влади висловлювання. Так, лікар С.Коломійцев у статті “На пам’ятник жертвам у Крутах” відзначав: “Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним “до зубів” большевикам-росіянам... Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього” (курсив наш. — В.С.)[25].

У тій же газеті “Нова Рада” було надруковано теплий спомин члена ЦК УПСФ С.Єфремова про загиблого студента Володимира Шульгина (брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина. В січні ц.р. на одному з вітчизняних телеканалів повідомлялося, що В.Шульгин удвох з товаришем, також загиблим під Крутами, поховані не на Аскольдовій могилі, а на Лук’янівському кладовищі. — В.С.), якого вчений-ерудит знав з дитинства і шанував за обдарованість. Партійний і державний діяч також не втримався, щоб не висловити гнівного осуду на адресу влади, яка покликала для своєї оборони молодих романтиків, ідеалістів. “І от тут починається страшна трагедія таких душ, як Шульгинова, — пише С.Єфремов. — На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали... Але я уявляю собі, що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним, перед невблаганним диким ворогом, і, може, з убійчою свідомістю, що чиста жертва їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала (курсив наш. — В.С.). Воля, як і доля, “жертв искупительных просит” — з цим треба миритись. Але не можна миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами наложила під Крутами”[26].

І все ж загальний настрій, у тому числі й родичів загиблих, явно змістився у бік вдячності владі, яка виказала до загиблих такі підкреслені почесті на найвищому державному рівні і взяла на себе зобов’язання згодом ще більше вшанувати молодих героїв (інших бо й взагалі не було). Навіть опосередкована причетність до загальновизнаного національного подвигу робила незручною подальшу публічну вимогу сатисфакції щодо влади. Всупереч достатньо поширеним твердженням, ніби М.Грушевський-політик значно поступається М.Грушевському-науковцю, запропоноване головою Центральної Ради рішення переконливо свідчить про інше: здатність тримати руку на пульсі суспільних настроїв і ефективно, тонко впливати на них. Мабуть, мало хто здогадується, що якби в березні 1918 р. політики повелися інакше, то сьогодні, цілком імовірно, могло б і не влаштовуватися гучних заходів на найвищому державному рівні з приводу не такої вже й масштабної за історичними мірками події біля невеликої залізничної станції.

***

Набравши з того часу певної інерційної самодостатності, в українській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок, обросла міфами, порівнювалася з відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а загиблими дедалі частіше стали називати всіх 300 юнаків, з них — 250 студентів і гімназистів[27]. За відсутності інших яскравих прикладів “вияву національної самосвідомості й жертовності”, трагічну сторінку історії дедалі активніше експлуатують ті політики-“патріоти”, які не гребуть нічим, у тому числі й очевидними фальсифікаціями, безсоромно спекулюють на недостатньому знанні вітчизняного досвіду, особливо складних, суперечливих, нерідко зумисно заплутаних у публікаціях його аспектах.

Вищевикладене зумовлює висновок про потребу значно виваженішого підходу до тлумачення цього та інших фактів вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істині не може бути виправдана ніякими політичними мотивами й розрахунками.